Хто першим з’єднав послідовно два звукових динаміка і зкріпив їх на голові, достеменно невідомо. А от використовувати в навушниках електродинамічні гучномовці (DT48, випускалися з 1937 року) першим здогадався знаменитий німецький електроакустик Байєр, творець компанії Beyerdynamic.
Пристрій динамічного навушника закритого типу: всередині корпусу розташований електродинамічний гучномовець. З метою запобігання виникнення резонансних коливань об’єм під дифузором заповнюється демпфуючим матеріалом. Дифузор захищений акустично прозорою решіткою. До краю корпусу і одночасно до вушної раковини примикає м’який амбушюр.
За 70 років, що минули з моменту появи перших динамічних навушників, принципових конструктивних змін не відбулося. Складові залишилися тими ж – це наголів’я, чашки (англ. earcups) з випромінювачами (діафрагмою, котушкою і магнітним ланцюгом) всередині і амбушюри. Однак сьогоднішні вимоги до робочих параметрів та дизайну навушників набагато вищі. У зв’язку з цим виробникам довелося радикально переглянути технологію і матеріали, що застосовуються для виробництва всіх компонентів навушників.
Універсальні критерії вибору – якість звучання і ціна, проте окрім них коштує не менш серйозно розглядати ергономічні властивості навушників. Адже для професіонала вони на якийсь час стають частиною тіла.
У цьому аспекті одним з ключових елементів конструкції навушників є наголів’я. З якого матеріалу воно виконано – не принципово; сьогоднішній пластик за міцністю не поступається металу. Важливо інше. Наголів’я і частково амбушюри визначають величину контактного тиску (contact pressure) навушників – параметр, вимірюваний в ньютонах і що з’явився в специфікаціях порівняно недавно. Пара наголів’я-амбушюри забезпечує рівномірний розподіл навантаження на різні частини голови користувача. Якщо великий тиск на «тім’ячко» або на вуха – дуже скоро настане втома. Якщо ж, навпаки, наголів’я занадто вільно, то навіть дуже щільно прилеглі амбушюри не зможуть забезпечити належний комфорт. Сьогодні вже активно продаються безпровідні навушники, різних модифікацій, також популярні внутрішньоканальні для портативної техніки (iPhone, iPod).
Не менш важливий вузол кріплення оголів’я і чашок. Найкращий варіант – шарнір, що дозволяє чашках обертатися і по горизонталі і по вертикалі. У цьому випадку настройка положення амбушюрів відбувається як би автоматично.
Коли світ був завойований стереофонією, відбулася ще одна важлива подія – з’явилися навушники відкритого типу (Sennheiser HD 414, 1968 рік) з відкритими ззаду, тобто акустично прозорими чашками. У зв’язку з цим з’явився і новий тип амбушюрів – supra-aural (м’які подушечки), застосовуваний у відкритих навушниках нарівні з circum-aural (валики).
Слід зауважити, що за відсутність власних резонансів корпуса-чашки доводиться платити досить сильним взаємопроникненням звуків із і всередину навушників. По зовнішньому периметру амбушюрів типу supra-aural неминуче залишається щілина, за рахунок чого забезпечується вентиляція, що добре, але і погіршується звукоізоляція, і зменшується рівень звукового тиску по НЧ – а це вже погано.
Сьогодні виробники навушників приділяють амбyшюрам не менше уваги, ніж власне випромінювачам. Амбyшюри робляться із спеціальних матеріалів, як правило синтетичних, що відповідають певним фізичним і акустичним вимогам. Але не треба забувати – «синтетика» швидше старіє.
Отже, якщо у професійних цілях використовуються відкриті навушники, переважніше моделі з амбушурами типу circum-aural. А для «клієнтських» навушників краще підійдуть закриті моделі з замінними амбушюрами і комутаційними кабелями.
Що стосується останніх, то в професійних навушниках все частіше використовуються запозичені з «хай-енду» технології: для зменшення втрат при передачі – провідники з монокристаллической безкисневої міді (LC-OFC), а для збільшення провідності в зоні механічного контакту – позолочені роз’єми. Проте в професійному плані не менш важливою є надійність – це може бути посилена кевларом оболонка або навіть пропущений всередині кабелю сталевий трос.