У 1968 році космічний корабель «Аполлон-8» обертався навколо Місяця, а астронавти на його борту фотографували місця посадки для майбутніх місій. На четвертій орбіті командиру Френку Борману знадобилася коригування обсервації, і він вирішив відвернути апарат від Місяця, нахиливши його вікна до горизонту. В результаті астронавтові відкрився несподіваний вигляд Землі.
«О Боже, — сказав він. — Земля сходить».
Член екіпажу Білл Андерс направив камеру на планету, знявши, можливо, найбільш легендарну фотографію за всю історію людства. Пізніше Борман сказав, що це був найбільш красивий і зворушливий вигляд у його житті, який викликав потік ностальгії, повний туги за домом, який охопив його. Це був єдиний різнобарвний об’єкт у космосі. Все інше було чорно-білим. Але не Земля.
Межі витривалості природи стали видимими: синьо-біле мерехтливе яйце, яке висіло в монохромній порожнечі. Будь-хто міг побачити, як воно крутиться, чудово живе посеред нескінченного вакууму.
Коли ми думаємо про місії «Аполлон», то часто наголошуємо технічні досягнення НАСА. Але ще одним найважливішим досягненням десятиліть досліджень космосу стала ця фотографія, зроблена 50 років тому. Через 15 місяців після того, як був зроблений знімок, був проведений перший День Землі, неофіційним прапором якого стало це зображення. Подія вивела на вулиці 20 млн американців — десяту частину населення країни на той момент.
Зараз, через півстоліття, знімок все ще актуальний. З космічної перспективи можна помітити, як Земля змінилася: крижаний покрив Північної півкулі став в два рази менше, деякі острови Тихого океану зникли в океані, ліси, що вкривали Південну Америку та Африку, вирубані.
Наш порятунок — в тому, щоб знову поглянути на цю фотографію і усвідомити, що ми живемо тут і будемо жити тут завжди.