Нова модель еволюції Червоної планети передбачає, що велика частина її води не зникла в космосі, а залишилася пов’язаною в мінералах марсіанської кори.
Молодий Марс був оточений атмосферою, покритий озерами і океанами води. Вважається, що занадто невеликі розміри і слабка магнітосфера не дозволили йому довго утримувати ці легкі сполуки, і близько трьох мільярдів років тому планета втратила атмосферу, а потім – вологу. Сьогодні Марс – холодна і мертва пустеля, по якій проносяться лише пилові смерчі й бурі.
Однак нова робота команди вчених на чолі з Євою Шеллер (Eva Scheller) з Каліфорнійського технологічного інституту показує, що для сусідньої планети ще не все втрачено. Їх модель передбачає, що не менше третини древньої води – а можливо, і практично вся вона – не зникла в космос, а розсіялася в корі Марса і сьогодні зберігається на глибині. Про це вони пишуть у статті, опублікованій в журналі Science.
За сучасними уявленнями, колись води на Марсі було стільки, що вона могла б повністю покрити його поверхню шаром глибиною від 100 до 1500 метрів (для порівняння : 1000-метровий шар за обсягом еквівалентний Атлантичному океану на Землі). Вважається, що з втратою атмосфери випарувалися молекули води швидко взаємодіяли з сонячним ультрафіолетом і розпадалися на кисень і водень. Активний кисень зв’язувався в формі оксидів, а надлегкий водень розсіювався в космос.
З іншого боку, певні кількості води виявляються на Марсі досі, а значить, цей процес ще не завершився. При цьому швидкості випаровування водню, яку виміряли орбітальні зонди, ледве достатньо для того, щоб вся вода встигла зникнути навіть за три мільярди років. Ці нестиковки змушують сумніватися в загальноприйнятій картині «осушення» Марса.
Тому Шеллер і її колеги звернулися до результатів мінералогічних досліджень, які провели марсоходи, а також вчені на Землі, досліджуючи метеорити марсіанського походження. Вони припустили, що вода могла не зникнути в космосі, а сховатися в місцевих породах – в складі гідратованих мінералів, як це відбувається і на нашій планеті. За розрахунками авторів, за один-два мільярди років цей процес міг зв’язати від 30 до 99 відсотків вологи Марса, і лише решта зникла.
Через недостатньо повні знання про будову і склад поверхні Червоної планети, про її минуле, більш точні цифри отримати поки не вдається. Проте запропоновану модель реально перевірити: так, новий марсохід Perseverance працює на дні прадавнього озера, де здатні зберігатися зразки віком понад три мільярди років. На їх прикладі можна вивчити процес зв’язування води мінералами марсіанської кори.
Натхнення: naked-science.ru