Наука

Нейробіологи виявили, що деякі люди бачать світ швидше за інших

Група нейробіологів з Великої Британії вивчила різницю в сприйнятті мерехтливого світла і з’ясувала, що існує різниця в тому, як люди дивляться на світ. Ці відмінності між окремими Homo sapiens такі великі, що можна порівняти з відмінностями у швидкості сприйняття різних, нехай і споріднених, біологічних видів.

Нейробіологи виявили, що деякі люди бачать світ швидше за інших / © Wikimedia Commons.

Найпоширеніший і найважливіший орган чуття, яким володіють майже всі види тварин, – зір. Він у найрізноманітніших формах є у птахів, комах, ссавців і ракоподібних. Загалом функції зору схожі, але детальне вивчення показує разючі відмінності. Наприклад, трохи більше 10 років тому дослідники з Великої Британії з’ясували, що швидкість метаболізму і розмір тіла пов’язані зі сприйняттям навколишнього світу: дрібні тварини бачать світ швидше, ніж великі.

Здатність розрізняти рух об’єктів і зміни навколо називають тимчасовим дозволом. Її оцінюють за допомогою тесту на поріг злиття мерехтінь (critical flicker fusion), коли в точці світло мерехтить так часто, що окремі спалахи неможливо розрізнити. Цей тест використовують під час діагностики епілепсії або для вивчення кори мозку.

Вважається, що людське око не розпізнає мерехтіння з частотою, вищою за 50-90 герц, але є дані, де цей показник у кілька разів вищий, – до 500 герців. Група нейробіологів із Трініті-коледжу в Дубліні (Ірландія) вирішила дізнатися, чи різниться тимчасова роздільна здатність у людей та чи існують індивідуальні особливості у сприйнятті швидкості.

Дослідники зібрали групу з 88 осіб віком від 18 до 35 років. Учасникам запропонували дивитися в зорову трубу, де на відстані приблизно 16 сантиметрів від очей мерехтів світлодіод яскравістю 255 люкс. Випробовувані крутили регулятор, щоб світло починало блимати, і поступово збільшували частоту з кроком в один герц, поки мерехтіння не зливалося.

Світлодіодну лампу та електронні компоненти було поміщено в непрозору чорну коробку. Зверху були встановлені зорова труба і окуляри із затемненою оправою / © Clinton S. Haarlem et al.

Другий етап вимірювань працював у зворотний бік: виставлялася частота 65 герців, що вище за поріг, а учасники поступово зменшували це значення, доки не помітять мерехтіння. На третьому етапі випробовувані дивилися за мерехтливим світлом з близькопороговою частотою у випадковому порядку. Результати експерименту автори опублікували в журналі PLOS One.

Один з учасників, як зазначили дослідники, під час другого виміру одразу попередив, що розрізняє миготіння світла на частоті 65 герців, – для нього експериментатори поставили початкову планку у 80 герців. Уся група проходила тест вдень і ввечері. У чоловіків поріг злиття мерехтінь був відносно стабільним між сесіями і збільшувався в середньому на 0,4 герца, а в жінок цей показник виростав на 1,6 герца.

Автори дослідження також виявили значні індивідуальні відмінності у сприйнятті порога злиття мерехтінь. Хтось не помічав моргань, тоді як світло мерехтіло з частотою 35 герців, а хтось, навпаки, бачив миготіння світла на 60 герцах. Величина варіації була приблизно 21 ± 10,6 герца, що, за словами дослідників, можна порівняти з розкидом у близькоспоріднених видів тварин, що займають різні екологічні ніші – місця проживання з різним рівнем освітленості. На цій підставі вчені припустили, що настільки сильна різниця в сприйнятті може істотно впливати, наприклад, на зорові функції під час занять спортом або в змагальних іграх.

“Оскільки нам доступний тільки власний суб’єктивний досвід, ми можемо наївно вважати, що всі інші сприймають світ так само, як ми. Приклади на кшталт дальтонізму показують, що це не завжди так, але є й безліч менш відомих чинників, якими сприйняття може відрізнятися. Це дослідження характеризує одну з таких відмінностей – “частоту кадрів” – наших зорових систем. Деякі люди дійсно бачать світ швидше, ніж інші”, – підкреслив співавтор наукової роботи Кевін Дж. Мітчелл.


Підписуйтеся на нас в Гугл Новини, а також читайте в Телеграм і Фейсбук


Back to top button