Група нейробіологів з Великої Британії вивчила різницю в сприйнятті мерехтливого світла і з’ясувала, що існує різниця в тому, як люди дивляться на світ. Ці відмінності між окремими Homo sapiens такі великі, що можна порівняти з відмінностями у швидкості сприйняття різних, нехай і споріднених, біологічних видів.
Найпоширеніший і найважливіший орган чуття, яким володіють майже всі види тварин, – зір. Він у найрізноманітніших формах є у птахів, комах, ссавців і ракоподібних. Загалом функції зору схожі, але детальне вивчення показує разючі відмінності. Наприклад, трохи більше 10 років тому дослідники з Великої Британії з’ясували, що швидкість метаболізму і розмір тіла пов’язані зі сприйняттям навколишнього світу: дрібні тварини бачать світ швидше, ніж великі.
Здатність розрізняти рух об’єктів і зміни навколо називають тимчасовим дозволом. Її оцінюють за допомогою тесту на поріг злиття мерехтінь (critical flicker fusion), коли в точці світло мерехтить так часто, що окремі спалахи неможливо розрізнити. Цей тест використовують під час діагностики епілепсії або для вивчення кори мозку.
Вважається, що людське око не розпізнає мерехтіння з частотою, вищою за 50-90 герц, але є дані, де цей показник у кілька разів вищий, – до 500 герців. Група нейробіологів із Трініті-коледжу в Дубліні (Ірландія) вирішила дізнатися, чи різниться тимчасова роздільна здатність у людей та чи існують індивідуальні особливості у сприйнятті швидкості.
Дослідники зібрали групу з 88 осіб віком від 18 до 35 років. Учасникам запропонували дивитися в зорову трубу, де на відстані приблизно 16 сантиметрів від очей мерехтів світлодіод яскравістю 255 люкс. Випробовувані крутили регулятор, щоб світло починало блимати, і поступово збільшували частоту з кроком в один герц, поки мерехтіння не зливалося.
Другий етап вимірювань працював у зворотний бік: виставлялася частота 65 герців, що вище за поріг, а учасники поступово зменшували це значення, доки не помітять мерехтіння. На третьому етапі випробовувані дивилися за мерехтливим світлом з близькопороговою частотою у випадковому порядку. Результати експерименту автори опублікували в журналі PLOS One.
Один з учасників, як зазначили дослідники, під час другого виміру одразу попередив, що розрізняє миготіння світла на частоті 65 герців, – для нього експериментатори поставили початкову планку у 80 герців. Уся група проходила тест вдень і ввечері. У чоловіків поріг злиття мерехтінь був відносно стабільним між сесіями і збільшувався в середньому на 0,4 герца, а в жінок цей показник виростав на 1,6 герца.
Автори дослідження також виявили значні індивідуальні відмінності у сприйнятті порога злиття мерехтінь. Хтось не помічав моргань, тоді як світло мерехтіло з частотою 35 герців, а хтось, навпаки, бачив миготіння світла на 60 герцах. Величина варіації була приблизно 21 ± 10,6 герца, що, за словами дослідників, можна порівняти з розкидом у близькоспоріднених видів тварин, що займають різні екологічні ніші – місця проживання з різним рівнем освітленості. На цій підставі вчені припустили, що настільки сильна різниця в сприйнятті може істотно впливати, наприклад, на зорові функції під час занять спортом або в змагальних іграх.