Збройні конфлікти — від Гази до України — залишають міжпоколіннєві наслідки, що особливо гостро проявляються серед дітей, народжених війною.
На півночі Уганди під час повстання Армії опору Бога було викрадено близько 80 000 дітей. «Це нещодавно визнана орнітофауна…» — тут недоречно; натомість свідчення жертв окреслюють іншу реальність. «Тут важко жити, бо люди стигматизують нас…», — Грейс. Після формального завершення війни стигма, бідність і соціальна ізоляція продовжують відтворювати насильство.
Сексуальне насильство як «зброя війни» формує тривалу травматизацію. Діти, народжені внаслідок таких злочинів, часто стикаються з ярликами «небезпечних» або «проклятих». Це підриває їхню соціальну ідентичність та доступ до освіти й спадкових прав. «Війна, з якою ми зараз стикаємося, — це стигма», — зазначає один із учасників дослідження.
Водночас простежується міжпоколіннєва стійкість — «процес передавання сили та стратегій виживання в межах сім’ї». «Вона ніколи мене не покидала», — згадує юнак про втечу матері з полону. «Я хочу, щоб моя дитина стала лікарем», — каже Грейс, окреслюючи горизонт надії. Такі наративи демонструють, що відновлення можливе через визнання, правовий захист і подолання стигми як форми постконфліктного насильства.