Після майже півстоліття подорожі космічний апарат Voyager 1, за оцінками NASA, досяг відстані приблизно одного світлового дня від Землі. Цю рекордну позначку зонд мав перетнути близько 5:16:07 за східноамериканським часом, а підтвердження очікують отримати із затримкою близько 24 годин, оскільки радіосигналу потрібно стільки часу, щоб подолати цю відстань. Про це розповідають у матеріалі видання Popular Science.

Дослідник Вільям Керт (William Kurth) з Університету Айови, який працює в місії Voyager з 1974 року, наголошує, що ця подорож — не лише про науку. На його думку, апарати Voyager уособлюють людську цікавість і прагнення зрозуміти своє місце у Всесвіті та показують, що людство здатне об’єднуватися заради великих цілей.
Що означає «один світловий день»
Астрономи зазвичай описують космічні відстані у світлових роках — це одна з найвідоміших, але й найважче уявних одиниць вимірювання. Частинка світла рухається зі швидкістю близько 186 282 футів за секунду, і за час, поки ви читаєте цю статтю, гіпотетичний промінь світла встиг би пролетіти десятки мільйонів миль.
Однак навіть світлова хвилина чи година для астрономів не надто зручні. Реальні масштаби космосу стають зрозумілими лише в одиницях на кшталт світлових років. Voyager 1 ще дуже далеко до такої відстані, але й один світловий день — це майже немислимий масштаб: приблизно 16 094 799 105 миль.
Оскільки радіосигнали поширюються майже зі швидкістю світла, будь-яке повідомлення до або від апарата тепер потребує близько 24 земних годин, щоб дістатися адресата. Саме тому підтвердження досягнення цієї позначки можливе лише із добовою затримкою.
Що робить Voyager 1 на межі Сонячної системи
Попри колосальну відстань, місія Voyager 1 триває. Частина наукових приладів уже вийшла з ладу, але апарат і далі регулярно надсилає цінні дані з простору за межами геліосфери — розширеної «атмосфери» Сонця.
За словами Курта, Voyager 1 допомагає вивчати взаємодію Сонця з навколишнім галактичним середовищем. Зонд вимірює потік галактичних космічних променів, які більше не фільтруються магнітним полем Сонця, а також зміни густини плазми в міжзоряному середовищі одразу за межами геліосфери. Науковці очікують моменту, коли напрямок магнітного поля зміниться з подібного до геліосферного на характерний для «незайманого» міжзоряного простору.
Інший учасник місії, Адам Сабо (Adam Szabo), керівник експерименту з магнітометра Voyager, сподівається, що апарат зможе перетнути так звану гарячу водневу стіну — область, де накопичуються нейтральні атоми водню. Виявити її складно, адже нейтральний водень не дає прямого сигналу, проте вчені очікують побачити хоча б непрямі магнітні та хвильові ознаки цієї структури.
Що вже відкрив Voyager 1
Voyager 1 стартував 5 вересня 1977 року з метою дослідити Юпітер і Сатурн. На борту апарата розміщено 10 наукових інструментів, а також два знамениті «Золоті диски» із зображеннями, звуками та описами життя на Землі — на випадок, якщо зонд колись зустріне позаземну цивілізацію.
У березні 1979 року Voyager 1 виявив тонке кільце навколо Юпітера та два нові його супутники — Фіву і Метіду. Під час прольоту повз Сатурн у 1980 році апарат зафіксував п’ять нових місяців і ще одне кільце, яке отримало назву G-кільце.
Місія Voyager була частиною концепції «Великого туру» — використання рідкісного, раз на 175 років, вирівнювання зовнішніх планет, щоб послідовно відвідати їх за допомогою гравітаційних маневрів. Близнюк Voyager 2 згодом дослідив також Уран і Нептун.
17 лютого 1998 року Voyager 1 став найдальшим від Землі штучним об’єктом, обігнавши зонд Pioneer 10. У серпні 2012 року він перетнув межу геліосфери та першим із земних апаратів увійшов у міжзоряний простір, де вплив середовища за межами Сонячної системи переважає над впливом Сонця.
Кінець місії та «мріяти по-крупному»
Voyager 1 живиться від трьох радіоізотопних термоелектричних генераторів (RTG), у яких енергія виробляється завдяки розпаду плутонію-238. Період напіврозпаду цього ізотопу становить 87,74 року, тож зараз потужність джерел живлення знизилася приблизно до двох третин від початкової. Щоб продовжити місію, NASA поступово вимикає окремі прилади, але зрештою енергії в RTG стане замало навіть для базових систем.
Якщо не станеться непередбачених технічних збоїв, інженери очікують, що у 2030-х роках доведеться остаточно попрощатися з Voyager 1 як із діючою науковою лабораторією. Втім, сам апарат ще мільйони років летітиме між зорями, залишаючись своєрідним пам’ятником людському прагненню до пізнання.
Керт наголошує, що Voyager 1 і його «близнюк» не раз показували: природа значно складніша й менш передбачувана, ніж здавалося за попередніми розрахунками. Сабо додає, що історія місії несе важливий урок усім, хто мріє про великі проєкти: у 1977 році навіть сам «Великий тур» здавався майже нереальним, а вихід у міжзоряний простір взагалі не розглядався як реальна перспектива. Проте мріяти по-справжньому масштабно все ж варто.