Уявіть собі астронавта, для якого відсутність частини ноги може стати не лише викликом, а й потенційною перевагою в невагомості. Саме так описує свою майбутню місію Джон Макфол, кандидат у астронавти Європейського космічного агентства, який може стати першим фізичною інвалідністю в історії людства, що житиме й працюватиме на орбіті. Про це він розповів в інтерв’ю для видання Live Science.
Що відомо коротко
- Джон Макфол, 45-річний британський хірург і колишній паралімпійський спринтер, у 19 років втратив праву ногу вище коліна після мотоциклетної аварії.
- У 2022 році він приєднався до програми ESA Fly!, яка перевіряє, чи може людина з фізичною інвалідністю жити й працювати на низькій навколоземній орбіті.
- У 2025 році Макфол першим з програми отримав допуск до можливої майбутньої космічної місії.
- Його обрали до складу кандидатів на перший екіпаж приватної станції Haven‑1 компанії Vast, де він може провести близько 30 днів.
- Вчені сподіваються з’ясувати, як мікрогравітація по‑різному впливає на людей з інвалідністю та чи може така особливість тіла давати неочікувані медичні переваги.
Як інвалідність може допомагати в космосі
Звично ми думаємо: для космосу потрібне «ідеальне» тіло — два міцні ноги, руки, жодних обмежень. І тут з’являється людина з ампутованою ногою, яка каже: можливо, в невагомості це навіть трохи полегшує життя.
Макфол пояснює це через рух рідин у нашому тілі. На Землі кров і міжтканинна рідина частково «зависають» у ногах під дією гравітації. У космосі, де всі «плавають», ці рідини перерозподіляються вгору — до грудної клітки й голови. Це схоже на те, як вода в пляшці перетікає, якщо ви раптово перевернете її: рівень «піднімається» нагору.
У космонавтів це часто призводить до особливого стану — синдрому, відомого як spaceflight-associated neuro-ocular syndrome (SANS). Через надлишок рідини навколо очей може тимчасово змінюватися зір, і, за словами Макфола, такі проблеми трапляються приблизно у 70–75% астронавтів.
Логіка Макфола: якщо в тебе з самого початку менший об’єм нижніх кінцівок, то й «зайвої» рідини, яка може піти вгору, теж менше. А отже, теоретично, перенесення рідини в мікрогравітації може бути слабшим, і ризик SANS — нижчим. Це не доведений факт, а робоча гіпотеза, яку його політ допоможе перевірити.
Несподівані переваги: від кісток до нирок
Ще один можливий плюс пов’язаний із кістками. У невагомості ми не навантажуємо їх так, як на Землі, тому організм починає «розбирати» кісткову тканину, і вона стоншується. Один з наслідків — у кров потрапляє більше кальцію, який потім виводиться через нирки.
Це як розібрати стару стіну: уламки потрібно кудись вивезти. Для тіла такими «вантажівками» стають нирки. Проте надлишок кальцію може призводити до утворення каменів у нирках, ризик яких у космосі зростає.
Макфол припускає: якщо початкова маса кісток нижча (бо немає частини ноги), але здатність організму обробляти кальцій така сама, то й ризик каменеутворення може бути трохи меншим. Менше кістки — менше «будівельного сміття» для нирок.
Водночас він наголошує: усе це лише гіпотези. Справжню відповідь дадуть тільки вимірювання в польоті — аналізи сечі та крові, огляди очей прямо на орбіті.
Чи потрібні взагалі дві ноги в невагомості
Одне з найпарадоксальніших питань, яке ставить Макфол разом із командою: а чи корисно взагалі мати дві ноги в космічному кораблі? У невагомості всі й так «плавають», відштовхуючись руками й ногами від поручнів, стін і спеціальних рейок.
Під час підготовчої «фізибіліті»-програми команда намагалася змоделювати всі можливі сценарії: керування обладнанням, переміщення вантажів, обслуговування апаратури. Єдину потенційну складність, яку вони змогли серйозно назвати, — можливо, Макфолу доведеться працювати трохи інтенсивніше, щоб компенсувати відсутність частини опори при фіксації тіла.
Багато стандартних операцій усередині корабля — так звані «інтраvehicular operations» — і без того покладаються більше на руки, ніж на ноги. Тож команда так і не змогла сформулювати очевидний «мінус», пов’язаний саме з його інвалідністю.
Протез у космосі: конструктор «plug and play»
Макфол планує летіти з протезом. На етапі запуску це фактично необхідність: у разі аварійної ситуації, коли екіпаж має швидко покинути корабель і відійти від стартового майданчика, можливість пересуватися на протезі може виявитися критичною.
Сам протез він описує як модульну систему. Є гільза (socket), в яку входить кукса ноги, а до неї вже приєднується «термінальний пристрій» — умовно кажучи, «ступня». Гільзу він планує носити постійно, щоб тіло звикло до стабільного контакту. А от кінцевий модуль зможе швидко знімати й ставити завдяки спеціальному швидкозмінному адаптеру.
За його словами, це справжній «plug and play»: від’єднав «ступню», попрацював без неї, знову під’єднав — і можна тестувати, де протез допомагає, а де, можливо, заважає.
Спеціальний «космічний» протез створювати не довелося. Використовуватимуться переважно серійні, комерційні елементи, які продаються на ринку. Їх лише адаптують до вимог безпеки: замінюють деякі рідини на менш токсичні в разі витоку, обклеюють окремі частини вогнетривкою стрічкою, підлаштовують форму ступні, щоб вона краще чіплялася за рейки та ремені всередині станції.
Космічні технології, що повертаються на Землю
Макфол сподівається, що його досвід буде корисним не тільки для майбутніх місій. Ті самі удосконалення, які ESA й інженери роблять заради польоту, можуть стати подарунком для тисяч людей із протезами на Землі.
Зокрема, він говорить про перероблений швидкозмінний адаптер для протеза, який має працювати надійніше й зручніше та потенційно полегшити життя широкому колу людей з ампутаціями нижніх кінцівок. Переробляють і саму гільзу — той елемент, що стикається безпосередньо з тілом; ці зміни теж можуть дати нові, комфортніші рішення для користувачів протезів.
Що ця місія означає для людей з інвалідністю
Особисто для себе Макфол не називає це «вершиною кар’єри». Він каже, що не сприймає місію як особистий тріумф. Натомість усвідомлює її символічне значення: демонстрація того, на що здатні люди — з інвалідністю чи без — якщо їм дати шанс.
Він бачить себе маленькою частиною більшого руху, який крок за кроком робить суспільство більш інклюзивним. Якщо людина з ампутованою ногою може працювати на орбіті, уявлення про «обмежені можливості» стають значно менш переконливими.
Макфол також мріє про майбутні, довші місії — і навіть про політ на Місяць. За його словами, сама ідея, що людина з втратою нижньої кінцівки йде по місячному ґрунту, є дуже сильним посланням для всього світу.
FAQ
Це вже доведені переваги інвалідності в космосі чи лише гіпотези?
Наразі йдеться саме про гіпотези. Макфол висуває логічні припущення щодо меншого перерозподілу рідини та зниження ризику каменів у нирках, але підтвердити або спростувати це можуть тільки реальні вимірювання під час польоту.
Чому раніше астронавтів з фізичними інвалідностями не брали в політ?
Космічні агентства традиційно відбирали людей із дуже вузьким набором медичних параметрів, щоб мінімізувати ризики на борту. Тепер підхід змінюється: замість автоматичного відсіву за ознакою інвалідності вчені перевіряють, чи справді вона критична для безпеки та роботи в конкретних умовах.
Чи можуть результати місії змінити правила відбору астронавтів у майбутньому?
Якщо політ Макфола покаже, що людина з ампутованою ногою може ефективно працювати на орбіті, це стане аргументом на користь ширшого й більш інклюзивного відбору. Особливо це важливо для приватних компаній, які розробляють власні програми польотів.
Коли ми дізнаємося, чи справді його інвалідність дає переваги?
Основні відповіді з’являться після повернення з місії на Haven‑1, коли лікарі проаналізують усі зібрані зразки та дані. Це може зайняти місяці або навіть роки, але саме ці результати дозволять оцінити, наскільки інвалідність впливає на здоров’я в космосі.
🤯 Ідея, що «неідеальне» за земними мірками тіло може виявитися більш пристосованим до життя в невагомості, перевертає уявлення про слабкість і силу. Космос раптом стає не клубом «надлюдей», а лабораторією, де людське різноманіття не заважає, а допомагає зрозуміти, як ми всі — у будь-якому тілі — можемо виходити за межі можливого.