Вчені з’ясували, навіщо папуаси Нової Гвінеї використовували людські кістки в якості матеріалів для кинджалів і на практиці порівняли їх з аналогами з кісток тварин.
До XX століття використання кістяних кинджалів серед папуасів Нової Гвінеї було цілком звичайним явищем. Багато з цих кинджалів були виготовлені з кісток великих птахів, але деякі виготовлялися і з людських стегон. Дослідження не тільки порівнює між собою два цих грізних знаряддя, а й доводить, що чоловікам папуаських племен було важливо не стільки якість леза, скільки престиж від носіння статусної речі.
Зброя з людських кісток
Папуаські кістяні кинджали мали як безумовну символічну, так і цілком утилітарну приналежність. Вони були одночасно грізною зброєю ближнього бою і показником соціального статусу чоловіка, вельми дорогою прикрасою. Дослідження, опубліковане в Royal Society Open Science, показує, що папуаси більше цікавилися збереженням престижу, ніж забезпеченням функціонального аспекту — несподіваний результат, враховуючи войовничість і важке життя.
Кістяні кинджали використовувалися переважно в кінці XIX-початку XX століття. Зазвичай їх виготовляли з великих кісток ніг казуарів, моа (нині вимерлих птахів), а також страусів ему. Однак деяка зброя була в буквальному сенсі зроблена з людських кісток. Правда, це були останки не переможених супротивників, а шанованих членів племені — як правило, воїнів. Часто бувало так, що син успадковував стегнову кістку батька і майстрував кинджал з неї, хоча тіло ще навіть не встигло розкластися до стану скелета. Таким чином, подібні знаряддя ставали престижними аксесуарами і відрізнялися багатою, складною обробкою.
- Чого ще ми не знали про Новий рік та Різдво
- Різницю в зростанні чоловіків і жінок неоліту пояснили культурною традицією
- Наполеон програв при Ватерлоо через виверження вулкана в Індонезії
Однак одними лише статусними і ритуальними функціями зброя, зрозуміло, не обмежувалася. Папуаси вважали за краще вбивати своїх ворогів ударами в шию після того, як жертва вже була поранена дротиком або списом, і кістяні кинджали прекрасно підходили для добивання. У 1914 році німецький дослідник Шульц Джен навіть описав використання подібної зброї: «
Практичні випробування
До недавніх пір антропологи не могли зрозуміти, чому одні кинджали виготовлялися з кісток казуарів, а інші — з кісток людини. До початку дослідження було неясно, який вид кістки володіє більшою міцністю, проте вчені припускали, що в даному випадку естетичний і статусний фактор переважували функціональну цінність. Щоб зрозуміти, який матеріал краще підходить для виготовлення знаряддя, вчені провели стрес-тест одного такого кинджала, придбаного у приватного колекціонера, а також віртуальні тести на 11 віртуальних кинджалах, змодельованих на основі реального прототипу з Музею мистецтв в Дармуті. “Ми повільно згинали кинджал з кістки казуара до тих пір, поки він не тріснув, що дозволило виміряти основні фізичні показники матеріалу. Потім повторили те ж саме з кинджалом з людської кістки — і виявилося, що останній варіант набагато краще чинить опір фізичним впливам», – розповідає Домінік, один з учасників дослідження.
Моделювання показало, що кістки людей і птахів володіють подібними фізичними властивостями, але людські кістки міцніше на вигин; крім того, їх природна форма краще підходить для виготовлення кинджала, оскільки кістки простіше обробляти і на виході у виробу спостерігається куди менше мікротріщин і відколів. Однак папуаси навмисно робили кинджали з кістки своїх родичів менш придатними для бою, жертвуючи гостротою заради додаткової міцності: носити кинджал з кістки людини в якості прикраси було куди важливіше, ніж використовувати його в бою (і, таким чином, збільшувати шанс пошкодження цінного предмета).