Нове дослідження демонструє, що «гаряче змішування» могло бути одним із можливих шляхів створення надміцного римського бетону, а не універсальною технологією античності.
Археологічні знахідки в Помпеях надали перші прямі докази сухого змішування пуццолану та негашеного вапна. Адмір Масіч пояснює: «Переваги гарячого змішування подвійні…» (Масіч). Утворені при цьому вапняні класти створюють здатність бетону до самовідновлення. Новий аналіз виявив тріснуті класти і реакційні облямівки, що вказує на високу температуру під час змішування.
Важливо, що технологія не збігається з інструкціями Вітрувія. Його опис процесу «гасіння» вапна не дає кластів, характерних для реальних зразків. Масіч зазначає: «Ці результати показали, що римляни готували в’яжучий матеріал… змішуючи в сухому вигляді з вулканічним попелом» (Масіч). Це розв’язує давню суперечність між текстами та матеріальними свідченнями.
Самовідновлення бетону стає ключем до його довговічності. Тріщини спрямовуються до кластів вапна, де вода запускає утворення кальциту, що «склеює» пошкодження. Масіч підкреслює: «Цей матеріал може самовідновлюватися протягом тисячоліть…» (Масіч). Це пояснює, чому Пантеон та інші споруди пережили землетруси й століття руйнування.
Огляд ізотопів і мінеральних фаз довів відмінність гарячого змішування від гашеного вапна. Археологічний матеріал включав пуццолан, негашене вапно й уламки вапняку — усі ознаки реального римського рецепту. Це відкриває шлях до розробки сучасних стійких матеріалів.
Масіч, засновник DMAT, пояснює практичну мету: «Ми просто хочемо перенести кілька речень з цієї книги знань у наші сучасні будівельні практики» (Масіч). Здатність до рекристалізації в порах вулканічних інгредієнтів може збільшити довговічність бетону та зменшити його екологічний вплив.