Сучасні ідеї полярної геоінженерії — спроби технологічного порятунку льодовиків — виявляються або нереалістичними, або потенційно небезпечними.
П’ять основних концепцій, від скляних кульок на крижаній поверхні до хімічного удобрення океанів, мають спільну проблему — неможливість масштабування або високий ризик побічних наслідків. Пропозиція покрити Північний Льодовитий океан порожнистими скляними кульками виявилась токсичною, а її реалізація потребувала б 360 мегатонн щорічного виробництва — стільки ж, скільки весь світ виробляє пластику. “Але це цілком може мати протилежний ефект”, — попереджає Стівен Чаун.
Ще одна ідея — ін’єкція стратосферних аерозолів — у полярних регіонах є неефективною через короткочасне перебування частинок у атмосфері й сезонну темряву. Валері Массон-Дельмотт з Університету Париж-Сакле зазначає, що це також може призвести до руйнування озонового шару та викликати глобальні кліматичні дисбаланси. “Країни, які зазнають негативного впливу, можуть вимагати компенсації”, — додає вона.
Ідея заморожування Арктики шляхом викачування морської води на поверхню льоду потребує мільйонів пристроїв, що дрейфуватимуть на нестабільному льодовому покриві. “Це технологічно, логістично і фінансово нереально”, — каже Хейді Севестре.
Внесення добрив до океану для стимулювання росту фітопланктону також виявилось неефективним: лише одне з 12 випробувань дало бажаний ефект. За словами Массон-Дельмотт, такий підхід може ще й “збільшити викиди метану та закису азоту”, що лише погіршить ситуацію.
Стосовно Антарктиди, запропонована побудова підводних “завіс”, щоб зупинити теплі течії, виглядає на межі фантастики. Ці конструкції повинні бути висотою в сотні метрів і закріплені на глибині до кілометра, у регіонах, де половина експедицій змінює маршрут через льодові перешкоди. “Це просто занадто небезпечно”, — стверджує Чаун. Навіть якщо одну течію зупинити, вода може переміститись і зруйнувати інший шельфовий льодовик.
Інша пропозиція — відкачування води з-під льодовиків, які перебувають на суші, — також виглядає нездійсненною. “Це потребуватиме великої кількості отворів у надзвичайно глибоких ділянках льоду”, — зазначає Семмі Баззард. Ми навіть не знаємо, де саме бурити, а ресурси, необхідні для цього, далеко перевищують можливості сучасної науки.
Мартін Зігерт підсумовує: “Неможливість масштабування — це те, що неможливо дослідити”. Попри це, деякі вчені, як-от Шон Фіцджеральд, закликають не списувати ідеї надто рано: “Я не думаю, що про будь-який з цих підходів відомо достатньо, щоб їх можна було зняти зі столу”.
Утім, усі ці гіпотетичні рішення відволікають увагу від головного — необхідності глобальної декарбонізації, наголошує Зігерт: “Це стає чимось, що працює проти того, що нам потрібно робити”. Замість сподівань на технічні чудеса, потрібно вживати реальні заходи зі зменшення викидів парникових газів.