Біоархеологи проаналізували ізотопний склад азоту і вуглецю в останках людей з пам’яток Есперштедт і Кукенбург, розташованих у Німеччині. Вони з’ясували, що місцеві жителі близько 1300-1050 років до нашої ери вживали в їжу помітну кількість проса, чим вони відрізнялися від своїх попередників і послідовників. Можливо, люди протягом кількох поколінь вирощували цю невибагливу культуру, щоб убезпечити себе від неврожаю під час посух. Про це повідомляється в статті, опублікованій в журналі Scientific Reports.
Звичайне просо (Panicum miliaceum) – одна з найдавніших зернових культур, вирощуваних людиною. На відміну від багатьох звичних нам злаків, просо почали вирощувати не в Південно-Західній Азії, а в Східній – на північному сході сучасного Китаю. За сучасними даними, це сталося близько 6000 року до нашої ери. До Європи ж ця культура потрапила набагато пізніше – в епоху бронзи. Так, в одній із нещодавніх робіт дослідники дійшли висновку, що в Північному Причорномор’ї, ймовірно, просо почали обробляти близько 1780-1450 років до нашої ери. Протягом II тисячоліття до нашої ери ця культура проникла і далі на захід, досягнувши Британських островів на початку I тисячоліття до нашої ери.
Група вчених з Австралії, Німеччини, Норвегії та США під керівництвом Патріка Робертса (Patrick Roberts) з Інституту геоантропології Товариства Макса Планка вирішила з’ясувати, коли просо в помітних кількостях почали культивувати на території сучасної Центральної Німеччини. Для цього дослідники відібрали для аналізу ізотопного складу азоту і вуглецю рештки 53 людей і 22 тварин з розташованих поруч археологічних пам’яток Есперштедт і Кукенбург.
Обидві пам’ятки розташовані на території федеральної землі Саксонія-Ангальт. Вони включають могильник і залишки довготривалих поселень, у яких люди проживали від середини IV тисячоліття до нашої ери до VIII-XI століть нашої ери, тобто до епохи Середньовіччя. Однак у своїй роботі вчені зосередили основну увагу на знахідках, що належать до пізнього бронзового віку – приблизно до 1300-800 років до нашої ери, коли тут проживали носії так званої унштрутської культури. Ці пам’ятки примітні тим, що археологи виявили тут поховання за обрядом інгумації, оскільки в Центральній Європі в пізньому бронзовому столітті панівним обрядом стала кремація.
Щоб визначити вік знахідок, вчені звернулися до радіовуглецевого аналізу. Так, вони датували 45 із 53 людських останків. Виявилося, що п’ятеро людей жили в середньому (близько 3600-3022 років до нашої ери) і пізньому (близько 2875-2235 років до нашої ери) неоліті, ще п’ятеро – в ранньому бронзовому віці (приблизно в 2293-1751 роках до нашої ери), коли в цьому регіоні існувала унетицька археологічна культура. Останки, що залишилися, мабуть, належали людям, які жили в пізньому бронзовому віці. До ранньої фази цього періоду дослідники віднесли 13 зразків (приблизно 1406-1055 роки до нашої ери), а до пізньої – 22 зразки (приблизно 1041-766 роки до нашої ери). Крім того, до пізнього бронзового віку, судячи з радіовуглецевих дат, належали останки восьми тварин і п’ять насінин проса.
За співвідношенням ізотопів вуглецю вчені з’ясували, які рослини входили в раціон цих людей. Виявилося, що впродовж середнього та пізнього неоліту, раннього бронзового віку та пізньої фази пізнього бронзового віку місцеві жителі вживали в їжу рослини з С3-фотосинтезом (наприклад, пшеницю та ячмінь). Однак під час ранньої фази пізньої бронзової доби до їхнього раціону входила значна кількість рослин із С4-фотосинтезом – свідчення того, що вони вживали просо. Це підтверджують і палеоботанічні знахідки з обох пам’яток.
На думку дослідників, люди з поселень Есперштедт і Кукенбург вирощували просо близько 1300-1050 років до нашої ери, проте потім відмовилися від цього з невідомих причин. Можливо, місцеві жителі почали обробляти цю культуру через кліматичні зміни, оскільки просо є досить невибагливим злаком, який є більш стійким до посух, ніж пшениця та ячмінь. Крім того, цьому сприяв розвиток торговельних і культурних зв’язків між регіонами.