У 2019 році дослідники припустили, що рухомі брови в собак розвинулися в процесі одомашнення та відбору людиною. Однак проведений нещодавно розтин африканського гієноподібного собаки дав змогу висунути нову версію, в якій первинну роль людей поставили під сумнів.
Цуценя гієноподібного собаки (Lycaon pictus) / © Suzi Eszterhas, Minden Pictures, Alamy
Раніше колектив учених із Портсмутського університету (Велика Британія) та кількох американських вишів встановив, що в собак набагато краще, ніж у їхніх найближчих родичів вовків, розвинені мімічні м’язи – медіальний піднімач кута ока (Musculus levator anguli oculi medialis) і латеральний підтягувач кута ока (Musculus retractor anguli oculi lateralis), які відповідають за підняття внутрішньої частини брови та підтягування зовнішнього куточка очей до вух. Саме з ними пов’язують здатність псів робити такий вигляд, створюючи зворушливий вираз морди, який прозвали “щенячим поглядом”.
На підставі цих даних і спостережень за собаками та вовками автори заявили, що виразні брови в перших можуть бути результатом несвідомого добору людиною в процесі одомашнення. На думку дослідників, вигляд сумної мордочки в собак пробуджував у людях бажання піклуватися про них.
Але чи справді подібна рухливість брів, яка, імовірно, зіграла важливу роль у невербальному спілкуванні з людиною, притаманна тільки домашнім собакам (Canis familiaris)? Перевірити, як із цим йдуть справи у диких представників сімейства псових, взялася фахівець із порівняльної анатомії та ветеринарії Хізер Сміт (Heather Smith) із Середньозахідного університету (штат Аризона, США).
Разом з колегами дослідниця вирішила уважніше придивитися до гієноподібних собак (Lycaon pictus), що мешкають в Африці. Вибір на них припав невипадково: завдяки розвиненим способам комунікації це одні з найефективніших мисливців африканської савани. Учені припустили, що цей високосоціальний вид диких псових може використовувати виразну окологлазну міміку для комунікації з родичами.
L. pictus відносять до видів, що зникають, тому вивчення їх у дикій природі є складним. Для збереження популяції цих тварин утримують у тому числі в зоопарках. В одному з них – зоопарку Phoenix Zoo в Аризоні – з медичних причин нещодавно довелося приспати 12-річного самця гієноподібного собаки. Його тіло згодом передали в дар для досліджень, завдяки чому команда Гізер Сміт отримала змогу препарувати і детально розглянути будову мімічних м’язів тварини.
Розглянуті в дослідженні поверхневі мімічні м’язи гієноподібного собаки (Lycaon pictus). LAOM – медіальний піднімач кута ока, RAOL – латеральний підтягувач кута ока / © Smith, H. F. et al., The Anatomical Record
Анатомічний аналіз, результати якого опублікував журнал The Anatomical Record, підтвердив здогадку дослідників. Згадані в попередній роботі навкологлазні мімічні м’язи у самця L. pictus виявилися такими ж збільшеними, як у домашніх собак.
“Така морфологія дає змогу припустити, що навкологлазна міміка відіграє роль у внутрішньостайній комунікації в диких псів і не є унікальною для домашніх собак”, – підсумували вчені. Також вони відзначили хорошу розвиненість вушних м’язів у гієноподібного собаки, що забезпечує високу рухливість великих вух цих хижаків.
Нове пояснення не виключає того, що адаптація до спілкування з людиною сприяла більш виразній міміці у домашніх собак. Проте зроблене вченими відкриття свідчить про те, що у високосоціальних видів псових відповідні мімічні м’язи могли розвинутися ще й для більш ефективної комунікації в зграї.
Утім, в коментарі журналу Nature спеціаліст із анатомії Мухаммед Споктер (Muhammad Spocter) з Університету Де-Мойна (штат Айова, США) назвав свіже дослідження цікавим, але застеріг від припущень щодо поведінки диких псових на основі лише їхньої анатомії.