Нові дослідження свідчать, що стандарт утилізації супутників «Design for Demise» може завдавати шкоди верхнім шарам атмосфери.
Протягом років несправні супутники згорають під час входу в атмосферу Землі. Такий підхід вважався безпечним для людей на поверхні. Design for Demise — «проєктування для повного знищення» — мінімізує ризик падіння уламків. Саме тому він став галузевим стандартом.
Суть протоколу полягає у повному згорянні апаратів. Метали з високою температурою плавлення не повинні досягати землі. Це дозволяє дешеву та неконтрольовану утилізацію. Ризик ураження людини знижується до рівня 1 до 10 000.
Однак дослідження компанії MaiaSpace показало приховану загрозу. Під час згоряння супутники зазнають абляції — «перетворення твердого матеріалу на аерозоль». У повітря потрапляють наночастинки металів і реактивні гази. Особливо небезпечним є оксид алюмінію.
Типовий супутник містить до 30 % алюмінію. Під час входу в атмосферу він може утворити десятки кілограмів наночастинок. Вони каталізують реакції руйнування озону. Стратосферний озоновий шар — «природний захист від ультрафіолету» — поступово виснажується.
«Design for Demise мінімізує ризики на землі, але максимізує викиди на великій висоті», — зазначають автори дослідження. Вони пропонують альтернативу — Design for No Demise. Цей підхід передбачає збереження цілісності супутника.
D4ND базується на контрольованому вході в атмосферу. Космічний апарат спрямовується до віддалених океанських зон. Так зменшується атмосферне забруднення. Безпека поєднується з екологічною відповідальністю.
Втім, такий підхід має недоліки. Супутники стають важчими та дорожчими. Потрібні додаткові рушії й паливо. Для операторів це означає більші витрати.
Сьогодні немає єдиного критерію оцінки ризиків. Невідомо, що небезпечніше — уламок на землі чи повільне руйнування атмосфери. В епоху мегасузір’їв цей вибір визначить майбутнє планети. Рішення галузі матиме наслідки для всього життя.