Люди, які впевненіше почуваються в цифровому інформаційному середовищі, частіше довіряють державним та іншим суспільним інституціям. На це вказують результати двох досліджень Університету Канзасу, проведених серед понад 1300 дорослих мешканців Індії, про які повідомляє Scienmag.
Автори роботи припускають, що медійна грамотність впливає не лише на здатність розпізнавати маніпулятивний контент. Вона може формувати те, як громадяни оцінюють уряд, неурядові організації, ЗМІ та інші інституції, що підтримують демократичне життя.
Що саме вивчали в Індії
Дослідження були спрямовані на виявлення зв’язків між використанням інтернету, рівнем медійної грамотності, довірою до інституцій, онлайн-поведінкою та громадянською активністю в Індії — одній з найбільших демократій і ключових медіаринків світу.
Раніше подібні зв’язки переважно вивчали в західних країнах, тож команда під керівництвом Крістофера Етеріджа (Christopher Etheridge), доцента журналістики та масових комунікацій, хотіла перевірити, чи працюють усталені теорії про медіа та демократію в іншому культурному й медійному контексті.
Перше дослідження: медійна грамотність і довіра
У першому опитуванні учасники оцінювали свою впевненість у різних навичках медійної грамотності. Йшлося про вміння орієнтуватися на сайтах, знаходити потрібну інформацію, розуміти, як працюють медіа та технологічні компанії, критично оцінювати онлайн-контент і навчати цифровим навичкам інших.
Респондентів також запитували, наскільки вони довіряють урядовим структурам, некомерційним організаціям і медіа, а також про їхні звички споживання новин та використання соціальних сервісів на кшталт Facebook і WhatsApp.
Дослідники розглядали медійну грамотність не як простий доступ до інтернету, а як поєднання відчуття компетентності та критичного мислення: здатність знайти інформацію, зрозуміти її походження й оцінити корисність та достовірність.
Саме медійна грамотність виявилася найсильнішим предиктором довіри до соціальних інституцій. Ті, хто впевнено шукав інформацію й умів допомагати іншим опановувати такі навички, частіше висловлювали довіру до уряду та організацій. Люди, які регулярно зазначали, що критично оцінюють побачене онлайн, також мали вищий рівень інституційної довіри.
Водночас ці результати не доводять, що саме медійна грамотність безпосередньо «створює» довіру. Опитування проводили в один момент часу, тож зв’язок може бути двостороннім або зумовленим іншими чинниками. Наприклад, люди, які вже відчувають себе частиною спільноти, можуть одночасно більше цікавитися цифровими навичками й позитивніше ставитися до інституцій.
Попри це, виявлений зв’язок натякає: цифрова компетентність може бути пов’язана з тим, як громадяни оцінюють ефективність і легітимність публічних організацій. Дослідники описують це через поняття соціального капіталу — мережі зв’язків і спільні очікування, які допомагають людям співпрацювати в суспільстві.
Споживання традиційних та онлайн-новин також асоціювалося з вищою довірою до інституцій, особливо серед респондентів із високим рівнем медійної грамотності. Однак сам доступ до інформації виявився недостатнім: важливо мати технічні навички пошуку, порівняння та оцінки джерел, щоб розрізняти офіційні повідомлення, розваги й чутки та розуміти, чи виконують інституції свої обов’язки.
У цьому сенсі медійна грамотність постає як елемент громадянської інфраструктури: індивідуальна навичка, що впливає на те, як люди взаємодіють з інституціями та беруть участь у публічному житті.
Соціальні мережі та довіра: особливий випадок WhatsApp
Іншу картину показало інтенсивне користування соціальними мережами. Ті, хто частіше заходив у соцмережі, загалом демонстрували нижчий рівень довіри до інституцій, і це особливо помітно для WhatsApp.
У Індії WhatsApp широко використовують для особистого спілкування, групових чатів, поширення новин і політичної інформації. Водночас державні та інші публічні інституції там менш помітні, ніж у традиційних медіа чи на офіційних сайтах.
Дослідники не стверджують, що саме WhatsApp підриває довіру або неминуче її знижує. Йдеться радше про те, що структура платформи ускладнює прозору комунікацію інституцій із широкою аудиторією. На їхню думку, органи влади та інші організації могли б зміцнювати довіру, якщо розроблять більш ефективні, надійні й доступні формати присутності на таких месенджерах, де громадяни вже активно обмінюються інформацією.
Друге дослідження: онлайн-звички та громадянська активність
Друга робота була присвячена опосередкованій (через медіа) громадянській участі. Учасників запитували про використання традиційних медіа, розважальних платформ і соціальних мереж, їхню онлайн-активність, рівень медійної грамотності та участь у громадських чи спільнотних заходах.
З’ясувалося, що люди, які більше споживають традиційні медіа, повідомляли про вищий рівень громадянської активності, ніж ті, хто більше покладається на розважальні платформи. Натомість користування Facebook і WhatsApp саме по собі не передбачало більшої участі в житті громади.
Це підкреслює важливу відмінність: часте перебування онлайн не дорівнює реальній залученості до спільнот. Цифровий простір може створювати можливості для участі, але сам по собі не перетворює людей на волонтерів, організаторів подій чи учасників колективних рішень.
Дослідники також порівняли тих, хто переважно створює власний онлайн-контент, із тими, хто більше коментує, ділиться або реагує на чужі матеріали. Обидві групи продемонстрували подібний рівень громадянської активності.
Усі типи онлайн-користувачів вважали громадянську діяльність важливою, тож вирішальним виявився сам факт участі, а не конкретний формат — створення оригінальних постів чи поширення вже наявної інформації. З погляду комунікації, і пости, і коментарі чи репости допомагають поширювати громадянські меседжі та формувати онлайн-спільноти.
На відміну від першого дослідження, у другому медійна грамотність не була позитивним предиктором громадянської участі. Це свідчить, що вона може відігравати різні ролі в демократичному житті: критичні навички важливіші для формування оцінок інституцій, тоді як реальна участь більше залежить від доступу до спільнот, особистої мотивації, політичного інтересу, соціальних можливостей і наявності змістовних форм залучення.
Межі «цифрової панацеї»
Автори застерігають від сприйняття «цифрової грамотності» як універсального засобу проти дезінформації чи громадянської пасивності. Навчання оцінці інформації може покращити якість рішень, але інституції все одно мають надавати надійні дані й створювати реальні канали участі для громадян.
Загалом обидва дослідження малюють складну картину цифрової демократії. Онлайн-платформи розширюють доступ до інформації та пришвидшують організацію спільнот, але водночас розпорошують увагу й віддаляють людей від офіційних джерел. Новини, розваги, особисті повідомлення та політичні заяви зливаються в один потік, де не завжди зрозуміло, що є достовірним і хто несе відповідальність.
Команда Університету Канзасу, до якої також входили Назра Ізгар (Nazra Izhar) та Мозес Окоча (Moses Okocha), робить висновок: здорові демократії мають одночасно інвестувати в освіту з медійної грамотності та вдосконалювати комунікацію публічних інституцій на тих платформах, де громадяни вже проводять свій час. У світі, де дезінформація й демократичний відкат залишаються серйозними викликами, зміцнення довіри потребує і кращих інформаційних систем, і громадян, здатних їх критично осмислювати.