Заклики до припинення вогню, до яких прислухаються хіба що після досягнення воюючими сторонами військових завдань, заяви про необхідність відновлення уявного мирного процесу, повторюють одні і ті слова представники західних дипломатії в регіоні… Міжнародне втручання на Близькому Сході носить в першу чергу усний характер.
Операція «Непохитна скеля» в Газі стала продовженням проведеної п’ять років тому операції «Литий свинець». У майбутньому можливі і нові військові з ініціативи з не менш красномовними назвами і ще більш плачевними наслідками. Причому жертв серед палестинців буде на порядок більше, ніж серед ізраїльтян у зв’язку з величезною диспропорцією в озброєннях і засобах захисту.
Тим паче, що в колективному уявленні загибель ізраїльтянина значить більше смертей десятків палестинців. Перші – це «герої», а другі – «мученики». А досягнута в майбутньому подоба миру стане лише перепочинком між двома війнами.
Це криваве порочне коло тим більше ірраціональне, що один з двох протагоністів (Ізраїль і ХАМАС сьогодні, ООП вчора і ще більш радикальне ніж ісламістський рух ХАМАС завтра) не зможе повністю знищити іншого, чи то через відсутність військових можливостей, або через брак політичної волі. Правим ізраїльським політикам, навіть більше, ніж лівим (вони так і не змогли оговтатися після минулих компромісів), потрібен ворог, щоб утриматися при владі.
Найсумніше в цій ситуації – це не відсутність теоретичного рішення. Навпаки, як вибратися з глухого кута, нам відомо вже 20 років. З часів угод в Осло 1993 року, які з тих пір неодноразово порушувалися та спотворювалися. Були «параметри Клінтона», які обговорювалися ізраїльським прем’єр-міністром Ехудом Бараком і головою ОВП Ясіром Арафатом в Кемп-Девіді в 2000 році. Були і переговори Табі (Єгипет), копію яких бережно зберігає спеціальний представник Європи з Близького Сходу Мігель Анхель Моратінос: у Табі підписання договору було як ніколи близько.
Читайте також: Нова геостратегічна ситуація на Близькому Сході, викладена у восьми пунктах
У «женевській ініціативі» 2003 року, яку запустили інтелектуали і колишні політичні діячі обох таборів, уточнювалися моменти, за якими потрібно домовитися між собою палестинцям і ізраїльтянам: створення демілітаризованої палестинської держави в кордонах 1967 року з обміном території, присвоєння статусу Єрусалиму столиці двох держав, недопущення масового повернення біженців Ізраїль при наданні компенсацій деякими з них. На конференції в Шарм-еш-Шейху в 2011 році, на якій був присутній і Ніколя Саркозі, були підтверджені ті ж самі принципи. Безрезультатно.
В загальних рисах шлях вже давно змальований, проте непередбачені або навмисно спровоковані події порушили мирний процес. У 1995 році прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін був убитий єврейським екстремістом.
П’ять років потому Ехуд Барак прибув в Кемп-Девід з планом, який задовольняв практично всі вимоги палестинців. Ясір Арафат не повірив йому і не посмів повернутися до свого народу з договором. Ветеран палестино-ізраїльських переговорів Шимон Перес пояснив молодому спадкоємцеві, яку велику помилку той допустив на переговорах з Арафатом: він підніс все на блюдечку, хоча йому потрібно було викручувати тому руки, щоб поступово прийти до болючого, але сміливого компромісу.
Остання переговорна ініціатива американського держсекретаря Джона Керрі натрапила на одне з непорозумінь, які буквально усівають палестино-ізраїльські відносини: глава Палестинської автономії Махмуд Аббас не погоджувався на розширення переговорів без визволення нової групи палестинських ув’язнених, тоді як прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху не хотів відпускати палестинців до розширення переговорів.
Дипломати можуть з легкістю обійти такі перешкоди, якщо, звичайно, за ними не ховаються більш фундаментальні розбіжності. Джон Керрі зажадав від своїх співробітників проявити творчий підхід, але його виявилося недостатньо для порятунку діалогу.
Викрадення і вбивство трьох юних ізраїльтян палестинцями і наступна за ним розправа над молодим палестинцем (справа рук єврейських екстремістів) поховали всі зусилля американського держсекретаря.
Отак активність Джона Керрі в палестино-ізраїльському питанні суперечить докорам, що неодноразово лунали, нібито міжнародне співтовариство в цілому і американці зокрема не докладають достатніх зусиль для вирішення конфлікту.
Європейці теж спробували в цьому свої сили. Вони навіть відправили туди спеціального представника «квартет» (ООН, ЄС, США і Росія) Тоні Блера, який скористався випадком для розвитку бізнесу з місцевими нафтовими монархіями.
Ще в 1970-х роках Генрі Кіссінджер дав старт так званій «човниковій дипломатії». Американські лідери слідували їй не надто охоче і часто в невідповідний час. Білл Клінтон дуже запізнився: все було у 2000 році, в самому кінці його мандата. Барак Обама не захотів повторювати його помилки і зайнявся питанням з приходом в Білий дім в 2009 році. Він виголосив чудову промову про мусульманський світі в Каїрі, але забув звернутися до ізраїльської громадської думки. І в його словах головною була вимога про припинення розширення єврейських поселень на західному березі річки Йордан.
В цілому, він був правий, але тим самим викликав вороже ставлення Біньяміна Нетаньяху і прирік себе на безсилля.
Він не став зупиняти Джона Керрі в черговій спробі уникнути конфлікту до операції «Непохитна скеля», але утримався від особистої участі в процесі, тому що не хоче витрачати ні грама політичного капіталу на річ, яка може принести йому лише ворожість Конгресу, як республіканців, так і більшості демократів.
Тим більше, що його головна мета полягає в підписанні з Тегераном угоди про його ядерну програму, яку йому буде не дуже просто провести через Конгрес (якщо переговори взагалі завершаться до кінця його мандата).
Лівий ізраїльський політичний діяч і колишній голова Кнесету Авраам Бург зазвичай починав виступи з безрадісного жарту: «Ласкаво просимо на Близький Схід!» Сьогодні вона як ніколи актуальна…
Джерело: Фонд Якісної Політики