Казка – це справжня скарбниця народної мудрості. В казках зібрано весь життєвий досвіт, що постійно передавався з покоління в покоління.
Споконвіку народ плекав і передавав нащадкам дивовижні мрії про непереможність добра, правди, про щасливе життя. Адже завжди, в усі часи, як писав один із перших дослідників українських казок вчений-філолог Олександр Потебня, потреба народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях.
Казковий епос можна поділити на три основні великі групи: казки про тварин, чарівні (героїко-фантастичні) та соціально-побутові.
Історично найдавнішими вражаються казки про тварин (так званий «звіриний епос»). У цих творах помітні сліди різних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. У них відобразились довготривалі спостереження людини над життям тварин, їхньою поведінкою та взаєминами. Образи, казкові характери, ситуації, в яких діють герої і розкривають свою сутність, мають не буквальне, а переносно (алегоричне) значення. Казки про тварин в алегоричній формі розкривають суспільні явища, побут людей. Вони нерідко сповнені сатири. Чотириногі та пернаті герої таких казок виявляють людську подобу кожен по-своєму.
Широко представлені в казках дикі тварини: вовк, лисиця, ведмідь, кабан, їжак; птахи: орел, сова, ворона, горобець; комахи; земноводні: жаба, черепаха; мешканні водойм: щука. в’юн, рак тощо. В казках вони уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк – голодний хижак-невдаха; лисиця – хитра, підступна, улеслива; ведмідь – вайлуватий, незграбний і тугодумний; заєць – боягуз; орел – сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак – неповороткі, повільні і т. п.
Казки про тварин – великі помічники у справі пізнання дітьми навколишнього світу.
Чарівні (героїко-фантастичні) казки розлогіші від попередніх творів епічної спадщини народу. Вони сформувалися ще тоді, коли людина перебувала у великій залежності від сил природи і мріяла подолати численні труднощі на шляху самоутвердження, свободи, щастя. У чарівних казках фантастичне начало органічно поєднується з началом героїчним, історичним.
Найбільшу групу українських казок становлять соціально-побутові твори. На відміну від казок про тварин та чарівних, соціально-побутові казки за походженням не такі давні. В них уже помітно менше дивовижних пригод і значно більше елементів дійсності. Ці твори (особливо сатиричного спрямування) вчені називають ще реалістичними, оскільки в них відображені дійсні події, а вимисел, фантазія переносяться в площину земної діяльності людей. Якщо в героїко-фантастичних казках найскладніші завдання могли бути виконаними лише за допомогою якогось дива, чудесних предметів та богатирської фізичної сили, то в казках соціально-побутових вони виконуються завдяки кмітливому народному розумові, моральній стійкості та добропорядності головного героя.
Основний пафос казок соціально-побутової тематики спрямований на викриття і заперечення несправедливого суспільного ладу, потворних відносин, експлуатації людини людиною чи народу народом.
У художню тканину казок (особливо народних) органічно вписуються численні прислів’я та приказки, загадки, пісні, сновидіння, забобони, повір’я, скоромовки, лічилки, нісенітниці, замовляння, каламбури.
Отже, впевнено можна сказати, що казки – ніби дзеркало народу, яке відбиває його істинну сутність, показує його справжнє обличчя.
Матеріал наданий проектом «Дерево казок» –http://derevo-kazok.com.ua