Дослідження серця гренландських акул показує, що ці надзвичайно довгоживучі хижаки здатні співіснувати з вираженими ознаками старіння без втрати життєздатності.
Гренландська акула (Somniosus microcephalus) відома як «один із найдовгоживучіших хребетних організмів на планеті», з оцінюваною тривалістю життя до 500 років. Нове дослідження серцевої тканини шести особин віком приблизно 100–150 років виявило високий рівень фіброзу, що зазвичай асоціюється з віковими серцевими захворюваннями у людини. Водночас функціональних порушень серця виявлено не було.
Команда використала «флуоресцентну та електронну мікроскопію» для аналізу клітинних змін. Алессандро Челлеріно зазначає: «Ми виявили, що серце гренландської акули насичене маркерами старіння, такими як ліпофусцин і нітротирозин». Ліпофусцин є «пігментом зношування клітин», пов’язаним із пошкодженням мітохондрій. Нітротирозин вказує на хронічний окислювальний стрес.
Попри це, накопичення маркерів не скорочує тривалість життя. За словами Челлеріно, «масове накопичення ліпофусцину не впливає на довголіття акули». Це свідчить, що вид розвинув механізми толерантності до ушкоджень, а не їх повного запобігання.
Для порівняння дослідники вивчили серця оксамитової акули (Etmopterus spinax) та бірюзової кіліфіш (Nothobranchius furzeri). У цих видів фіброз був відсутній або мінімальний, а маркери старіння значно слабші. Це підкреслює унікальність гренландської акули.
Елена К’яваччі зазначає: «Гренландська акула демонструє значне накопичення нітротирозину, тоді як інші види майже не мають його». Така особливість може вказувати на альтернативні шляхи клітинної стабільності.
Дослідження, за оцінкою Челлеріно, підкреслює виняткову стійкість серця цього виду. Воно також ставить під сумнів уявлення про універсальну шкідливість молекулярних маркерів старіння. Отримані результати можуть мати значення для розробки стратегій здорового старіння у людини.