Дослідники з MIT показали, що кількість ударів, яким піддавався Місяць за свою історію приблизно в 2 рази більше, ніж можна побачити на його поверхні зараз. Попередні дослідження давали більш високу оцінку.
У дослідженні, опублікованому в Nature Geoscience, дослідники використовували моделювання для оцінки структури поверхні природного супутника Землі. Робота показала, що на початку періоду бомбардування Місяць був дуже пористим. Така поверхня сформувалася під впливом декількох ранніх масивних ударів, які зруйнували молоду кору супутника.
У своїй роботі вчені спробували змоделювати, як змінювалася пористість Місяця, коли вона піддавалася спочатку великим, а потім меншим ударам. Вони включили у своє моделювання вік, розмір і розташування 77 найбільших кратерів на поверхні супутника. Крім того, для моделювання використовувалися оцінки поточної пористості цих ударних слідів. Моделювання включає всі відомі басейни і охоплює вік від 4,3 до 3,8 млрд років.
Карта освітлення Південного полюса Місяця, складена на основі знімків місії LRO. Зображення: NASA / GSFC/Arizona State University
Дослідники вважають, що старі кратери, які утворилися на ранніх стадіях, спочатку були дуже пористими, але з часом піддавалися подальшим ударам, які ущільнювали й зменшували їх первісну структуру. Навпаки, молодші кратери, хоча і утворилися пізніше, зазнали меншої кількості наступних ударів. А значить їх структура більш репрезентативно відображає початкові умови на Місяці.
Симуляції показали чітку тенденцію: на початку важкого бомбардування Місяця, близько 4,3 млрд років тому, кора була високопористою — близько 20% (для порівняння, пористість пемзи становить від 60 до 80%). Ближче до 3,8 млрд років тому вона стала менш пористою і залишається на сьогоднішньому рівні пористості близько 10%.
Ця зміна пористості, ймовірно, є результатом дії більш дрібних ударників, що ущільнюють тріщинувату кірку, вважають дослідники. На основі цих даних вчені підрахували, що Місяць зазнав приблизно в два рази більше невеликих ударів, ніж можна побачити на його поверхні сьогодні. Попередні дослідження припускали, що їх було в 10 разів більше, ніж залишилося на поверхні.
“Це встановлює верхню межу частоти зіткнень у Сонячній системі. Тепер ми також маємо нове розуміння того, як впливи впливають на пористість земних тіл”, – доповів Джейсон Содерблом, науковий співробітник Департаменту Землі Массачусетського технологічного інституту, співавтор дослідження.