У відкладах давньої дельти Північного моря знайшли незвичні скам’янілості, які, ймовірно, належали плезіозаврам. Як повідомляє SciTechDaily, понад 20 скам’янілих грудок блювання з рештками морських тварин свідчать, що ці морські рептилії харчувалися у відкритому морі, а потім запливали у мілкі прибережні води, де позбувалися неперетравлених фрагментів.
Мільйони років томушній «обід»
Палеонтолог доктор Дірк Кнауст (Dirk Knaust) ідентифікував ці скупчення як регургіталіти — скам’яніле блювання, яке може безпосередньо розповісти про раціон вимерлих тварин. Зразки дістали зі свердловин, пробурених нині приблизно за 50 кілометрів від узбережжя Норвегії. У юрський період це була мілководна дельта річки.
Всередині грудок збереглися черепашки та інші тверді рештки морських організмів. Однак такі молюски потребують сталої солоності відкритого моря, а вплив прісної води річки робив би дельту для них непридатною. Це означає, що здобич з’їли в іншому місці.
Кнауст дійшов висновку, що плезіозаври збирали здобич на морському дні у глибших частинах моря, а вже потім переміщалися у мілкі прибережні води, де викидали неперетравлені тверді залишки.
Рідкісне свідчення способу живлення
Раніше дослідники вже припускали, що частина плезіозаврів полювала поблизу дна. Їхні довгі шиї та опущена донизу голова могли допомагати збирати дрібну здобич, а зуби краще підходили для захоплення, а не дроблення товстих черепашок.
За словами Кнауста, за останнє десятиліття з’явилося чимало робіт про скам’яніле блювання, але здебільшого йшлося про хребетних, що поїдали інших хребетних. Визначення блювання плезіозавра з вмістом мушель — перший подібний випадок, який відкриває нові деталі їхньої поведінки.
Більшість таких грудок мали б швидко зруйнуватися хвилями й припливами. Частина збереглася лише тому, що їх швидко засипало осадом із річок або ж їх затягло до нір ракоподібних на дні, де умови сприяли частковому збереженню й скам’янінню. Додатково захистом стала щільна структура грудок та слиз, що їх обгортав.
Пошук «винуватця» серед давніх хижаків
Визначити, хто саме залишив ці сліди, було непросто. В одному зі зразків керна Кнауст виявив кістку іхтіозавра і копроліти (скам’янілий кал) усього за кілька сантиметрів від грудок блювання. Спочатку він припустив, що всі рештки належать одній тварині, але подальший аналіз показав складнішу картину.
У регургіталітах знайшли черепашки двостулкових молюсків, трубчасті вапняні «будиночки» серпул — червів-фільтраторів, частини криноїд (безхребетних, що кріпилися стеблом до дна), а також фрагменти белемнітів — твердих частин головоногих, схожих на давніх кальмарів. Деякі грудки досягали щонайменше 10 сантиметрів завдовжки, тож їх викинула досить велика тварина.
Серед потенційних «підозрюваних» Кнауст розглядав головоногих (кальмарів, восьминогів, каракатиць), риб, акул і крокодилів. Однак за розмірами й складом решток вони не підходили: головоногі залишають інші типи відкладень, риби зазвичай продукують надто дрібні скупчення, а юрські акули й крокодили переважно живилися рибою — кісток риб у зразках не знайшли.
Найкраще всьому відповідають саме плезіозаври. Їхні розміри, раціон і спосіб живлення збігаються з тим, що видно у скам’янілому матеріалі.
Ймовірний «автор» блювання і його звички
Плезіозаври були морськими рептиліями завдовжки приблизно від 2 до 13 метрів, які існували понад 140 мільйонів років. Кнауст особливо виділяє криптоклідидних плезіозаврів, що досягали близько 4–8 метрів і жили від середньої юри до ранньої крейди (приблизно 174–100,5 мільйонів років тому).
Він припускає, що ці тварини могли використовувати захищені прибережні води після активного полювання. Після годування у відкритому морі плезіозаври, ймовірно, запливали ближче до берега, де відпочивали чи «спали» у відносно спокійній воді — саме тоді й викидали неперетравлені рештки. Сучасні хутрові тюлені та морські крокодили демонструють подібну поведінку, хоча вони вибираються на сушу, тоді як важкі й обтічні плезіозаври, найімовірніше, залишалися зануреними.
На поверхнях давньої дельти також жили динозаври — фрагменти їхніх слідів виявили в тому самому керновому матеріалі.
Поведінка, що могла бути поширеною
Скам’янілості плезіозаврів відомі з усього світу, а на території сучасної Британії зберігся особливо багатий їхній запис. У юрський період район нинішнього Північного моря та породи на півдні Англії були частинами одного вузького морського басейну. Тому Кнауст вважає, що подібна поведінка — харчування у глибших ділянках і блювання у прибережних водах — могла бути звичною і біля давніх британських узбереж, і в інших регіонах.
На думку дослідника, ці знахідки доповнюють інші свідчення, які допомагають відтворити можливості та поведінку плезіозаврів. І, попри незвичний характер матеріалу, це лише початок: уважне дослідження навіть таких «непривабливих» решток, як скам’яніле блювання, здатне розповісти ще багато про життя вимерлих тварин.