Охорона праці спрямована на те, щоб зберегти життя і здоров’я кожного працівника під час його трудової діяльності. Всі заходи, спрямовані на підтримку встановлених правил, відомі зараз всім і кожному.
У цій статті ми хотіли б здійснити невелику подорож у часі, щоб ви змогли дізнатися, як працювали люди в радянський час. Багато хто до цих пір згадують той період життя з ностальгією, але чи так багато хорошого було в ньому насправді, ми спробуємо розібратися.
Що собою являв трудовий кодекс в радянські часи? Звільнення з роботи за власним бажанням могло привести кожного громадянина в місця не настільки віддалені. Туди ж дорога вела і тих, що насмілювався поцупити навіть якусь дрібницю з підприємства або відкласти роботу на завтра. Більшість людей не могли похвалитися великою зарплатою і можливостями повноцінно відпочити.
У сорокових роках існував такий термін, як загальна трудова повинність. Означав він те, що кожна людина була зобов’язана працювати. Ледарів і нероб радянська система не шкодувала. Це в наші дні будь-хто може залишити роботу, мотивуючи це бажанням перевести дух, набратися сил за місяць-другий, або ж зайнятися домашнім господарством, а може фрілансом. Раніше такої свободи вибору не було. Не працювати було дозволено лише тим, що вважався непрацездатним, а саме дітям, вагітним жінкам та інвалідам. Більше того, сьогоднішня можливість вибору між, скажімо, менеджером або продавцем у ті роки була неприпустимою річчю. А про те, щоб змінити кваліфікацію і не могло йти і мови. Все це було заборонено ще на самому першому Кодексі законів про працю, який був виданий в 1918 році.
Цей документ закріплював за кожним громадянином зобов’язання постійно трудитися на благо країни. Громадяни могли навіть примусово бути залучені до роботи. Трудову повинність несли навіть часом і школярі в навчальних закладах. Нікому не дозволялося вибирати підприємство і укладати трудовий договір, відповідно до своїх бажань і переваг. Усі працювали там, куди потрапляли за скеруванням відділу розподілу робочої сили. За бунтарство і незгоду легко можна було потрапити на лаву підсудних.
Зате в ті часи ніхто не скаржився на те, чому один отримує більше, а інший – менше, тому що всім діставалося відносно порівну. За кодексом, винагорода за працю розраховувалася згідно з визначеними тарифами, які застосовувалися для кожної групи фахівців окремо. Всі професії були розділені державою на категорії. Для кожної категорії була встановлена ??своя максимальна сума оплати, тому як би не старався один інженер, він ніяк не міг отримувати більше іншого. Такі поняття, як індивідуальні надбавки чи винагороди в конвертах не існувало.
У сорокові роки умови праці сатли жорсткішими. За найменшу провину працівник цілком міг отримати тюремний термін.
Указ, прийнятий в 1940 році, перевів країну на восьмигодинний робочий день і, більш того, на семиденний робочий тиждень. До того ж, згідно з цим указом, робітники не мали можливості самовільно покинути підприємство, адже це розцінювалося, як зрада. Кожен працівник зобов’язаний був любити своє підприємство, саме зобов’язаний і ніяк інакше. У випадку якщо він не любить, вважалося, що табірний термін в 2-4 місяці здатний був змінити думку працівника. До слова сказати, і самовільне переведення з одного заводу на інший також було заборонено і вважалося зрадою, яке згідно з вироком суду піддавав обвинуваченого тюремного ув’язнення на термін у 2-4 місяці.
Тому варто добре замислитися, перш ніж скаржитися друзям на свою фірму з її нікуди не придатною системою мотивації співробітників. Адже всього лише трохи більше півстоліття тому граціозно кинути заяву про звільнення на стіл начальника і перейти на конкуруюче підприємство, було можливо теоретично, лише після закінчення терміну тюремного ув’язнення за цей пафосний жест. Тому мало хто наважувався на своїй шкурі відчути це.
Проте, коли кількома місяцями пізніше вийшов новий указ, згідно з яким техніків, інженерів та інших кваліфікованих робітників необхідно було переводити з одного підприємства на інше, трудящі були досить щедро розподілені по різних регіонах, хоча самі вони нікому своєї згоди на це не давали. Так і виходило, що самовільно звільнитися було не можна, а ось виїхати в наказовому порядку цілком реально, адже країна розвивається і росте, тому для її процвітання потрібні робочі руки, яких як завжди не вистачає то тут, то там.
Складно уявити собі таку картину в сучасному світі. Скажімо, сидите ви собі в затишному офісі, складаєте звіт про виконану роботу, і ось відчиняються двері, і на порозі ви бачите співробітників відділу розподілу робочої сили, які оголошують вам, що першим же літаком ви летите в інше місто з тим, щоб піднімати виробництво. Ситуація здається абсурдною, але ж кілька десятків років тому це була реальність. Зараз існує трудовий кодекс, який захищає працівників від таких жорстких умов праці. Важливу роль відіграє і охорона праці, щоб дотримуватися її норм підприємство чи фірма користуються послугами спеціальних центрів охорони праці, які проводять чи інших містах, тим самим надаючи вам повний спектр послуг.
Зараз нам здається цілком нормальним, прийти на роботу трохи пізніше визначеного часу або взагалі взяти день чи два за свій рахунок, по вигаданій поважній причині. У радянський час за такі, здавалося б, дрібниці можна було або все той же табірний термін отримати, або до півроку виправних робіт на власному підприємстві. Поважною причиною, варто відзначити, по якій людина могла піти з роботи, була або непридатність до роботи, яка була доведена висновком лікарсько-трудової експертної комісії, або вступ до ВНЗ. Решта причин не розглядалися, як поважні. За відсутність на роботі можна було отримати покарання у вигляді виправних робіт на власному заводі і додатково утримання аж до однієї четвертої частини заробітної плати.
Директора підприємства також могли покарати за занадто м’яке ставлення до підлеглих. Начальнику, що покриває прогульників серед співробітників підприємства, загрожувала кримінальна відповідальність.
Також уваги заслуговує указ 1940 року, який передбачав відповідальність за виробництво недоброякісної продукції . За браковану роботу робітник міг отримати 5-8 років тюремного ув’язнення. У тому ж році був прийнятий і ще один указ, згідно з яким за дрібну крадіжку на виробництві або за хуліганство співробітник міг сісти за грати на один рік.
Всі вищевикладені суворі заходи приймалися виключно в інтересах загальної справи. Добре, все-таки , що вони були скасовані і залишилися в минулому.