Приблизно 4,6 мільярда років тому гігантська хмара газоподібного водню і пилу колапсувала під дією власної ваги, в кінцевому рахунку перетворившись на диск, що називають сонячною туманністю. Більша частина цього міжзоряного матеріалу зосередилася в центрі диска і сформувала Сонце, а частина решти газу і пилу сонячної туманності пішла на формування планет та інших об’єктів Сонячної системи (СС).
Сьогодні вчені з Массачусетського технологічного інституту (Massachusetts Institute of Technology, MIT), США, разом з колегами з інших наукових організацій оцінили тривалість існування сонячної туманності – ключової стадії еволюції СС, протягом якої у неї протікало велика кількасть структуроутворюючих процесів.
Вимірюючи орієнтацію залишкових слабких магнітних полів в мінералі ангріте, що входить до складу зразків стародавніх метеоритів, які сформувалися приблизно 4,653 мільярда років тому (приблизно через 4 мільйона років після завершення формування СС), вчені на чолі з Хуапеєм Ваном (Huapei Wang) з MIT визначили, що стародавнє магнітне поле, яке намагнітило ці зразки, мало індукцію не вище ніж 0,6 мікротесел. Попередні дослідження, в яких була вивчена залишкова намагніченість речовини метеоритів, що сформувалися через 2-3 мільйони років після завершення формування нашої планетної системи, показали, що її величина відповідає древньому намагніченному полю індукцією приблизно 5-50 мікротесел, тобто в той період історії воно було приблизно в 10-100 разів могутніше, ніж 1-2 мільйони років потому. Згідно теорії це є характерною ознакою розпаду сонячної туманності, тому Ван і його команда вважають, що сонячна туманність зникла майже повністю через 4 мільйона років після завершення формування СС.
Згідно з цією новою оцінкою газові гіганти Юпітер і Сатурн повинні були сформуватися протягом перших 4 мільйонів років після завершення формування СС. Більше того, до цього терміну повинні були завершитися все міграції цих планет в СС.