Геологи з’ясували, з якою швидкістю льоди танули в Європі після завершення льодовикового періоду, і прийшли до висновку, що їх надшвидке скорочення викликало своєрідний “великий потоп”, який затопив центральну частину субконтиненту і породив велетенські річки, йдеться в статті, опублікованій в журналі Quaternary Science Reviews.
“Наші моделі показують, що приблизно 15-13 тисяч років тому, Євразійський льодовий щит втрачав кожен рік приблизно 750 кубічних кілометрів льоду. В деякі періоди часу швидкість втрат зростала до трьох тисяч кубокілометрів льоду. В цей час, так звану епоху “катастрофічного зростання №1″, танення льодовиків Євразії майже миттєво підвищило рівень моря на 2,5 метра”, — розповідає Генрі Паттон (Henry Patton) з Арктичного університету Норвегії в Тромсе.
Приблизно три мільйони років тому Земля вступила в еру так званого пліоцен-четвертинного зледеніння, в ході якого льодовики на північних і південних полюсах періодично наступали і відступали на помірні широти. Епізоди їх настання прийнято називати “льодовиковими періодами”, а відступу – міжльодовиковими. Останнє таке потепління почалося, як сьогодні вважають вчені, приблизно 15-12 тисяч років тому, і триває донині.
До початку цього періоду потепління Земля виглядало зовсім не так, як сьогодні – рівень моря був нижче нинішнього на кілька десятків метрів, а велика частина Європи і північ Азії були вкриті льодовиками. Британія в той час представляла собою не острів, а півострів, наполовину вкритий полярною льодовою шапкою.
Як розповідає Паттон, геологів досить давно цікавить, як швидко відступали льодовики і до яких наслідків призводив цей відступ. Приміром, нещодавно британські вчені виявили, що швидке танення льодів і пов’язані з ними потоки води викликали перший, на цей раз геологічний “Брекзит”, сформувавши Ла-Манш і змусивши майбутній Альбіон відокремитися від континентальної Європи приблизно 10 тисяч років тому.
Паттон і його колеги проаналізували всі наявні відомості про те, як відбувалося танення льодів Євразії в той час в різних її куточках, починаючи з Британії і закінчуючи Чукоткою, і спробували скласти цілісну картину цього процесу.
Як показали їх розрахунки, льоди північного континенту танули в той час з рекордно високою швидкістю, втрачаючи кожні сто років приблизно стільки ж води, скільки міститься в п’яти Байкалах, “схуднувши” на 750 мільярдів тонн щороку.
Цієї кількості води, за словами вчених, повинно було вистачити для того, щоб повністю затопити Центральну і Північну Європу і сформувати гігантські озера й прісноводні “моря”, на місці яких в майбутньому виникне Північне, Балтійське та Біле моря.
Крім того, у Франції тоді виникли десятки так званих “мега-річок” – гігантських водних артерій, що транспортували воду із затопленої Центральної Європи в бік Атлантики. За словами вчених, ці річки транспортували приблизно в два рази більше води, ніж сучасна Амазонка, і при цьому їх басейн займав набагато менше площі.
Ці річки, як відзначають геологи, викидали досить багато холодної талої води для того, щоб порушити роботу Гольфстріму та інших атлантичних течій, що могло викликати періоди різких похолодань і тимчасового наступу льодовиків в Скандинавії, на Шпіцбергені, землі Франца Йосифа і на Новій Землі, які вчені називають “пізнім Дріасом”.
Через кілька тисяч років, коли мега-річки дещо сповільнили свій біг, потепління продовжилося, і, за словами Паттона, скорочення полярної шапки, розпочалося 15 тисяч років тому, триває і донині. Опис цього процесу і пов’язані з ним комп’ютерні моделі, як сподіваються вчені, допоможе вченим зрозуміти, наскільки стабільним є дно Північного льодовитого океану і поклади метану в замороженому ґрунті, чиє вивільнення різко посилить глобальне потепління.