Європейське космічне агентство повідомляє: данський астронавт Андреас Моргенсен зміг сфотографувати з борту МКС “верхньоатмосферні” блискавки, які вважалися практично міфічними — так звані сині джети.
Чому так зраділи вчені, що таке спрайти, джети і ельфи і чому навіть цілком звичні для нас блискавки досі представляють загадку для вчених?
Назва одного з видів спалахів в навколоземному космічному просторі (мезосфері і термосфері) — спрайт — з англійської перекладається як “фея”. Таке найменування обумовлено таємничістю явища. Сфотографувати висотну блискавку вдається вкрай рідко. Причому кадри, як правило, виходять нечіткі і змазані, оскільки це явище непередбачуване і дуже короткочасне — триває менше 100 мілісекунд. А на відео данського астронавта, знятому під час польоту над Бенгальською затокою, чітко видно 245 спалахів! Тепер Європейське космічне агентство сподівається впритул зайнятися вивченням особливих видів блискавок. Що ж про них відомо?
З’являються вони в сильну грозу на висоті приблизно від 50 до 130 кілометрів (межа звичайних блискавок — не більше 16 кілометрів). Ці “монстри” можуть досягати 60 км у довжину і 100 км у діаметрі. За забарвленням і формою розрізняють три види — так звані червоні спрайти, ельфи і сині джети.
Червоні спрайти найбільш розкручені в ЗМІ, оскільки їх досить часто фотографують. Ельфи — практично нерозрізнені оком спалахи конусоподібної форми. Сині джети (саме їх і вдалося сфотографувати з борту МКС) — найзагадковіші з висотних розрядів, відкриті порівняно недавно, в 1995 році. У чому їх незвичайність? Справа в тому, що синій (або блакитний) джет “б’є” по незвичайній траєкторії — знизу вгору від верхньої кромки грозових хмар, “піднімаючись” на висоту до 30 кілометрів. Чому він веде себе саме так, ученим належить розгадати.
Звичайна блискавка — це гігантський електричний іскровий розряд в атмосфері, що проявляється яскравим світловим спалахом. Сила струму в ньому доходить до 500 тисяч ампер, напруга — від десятків мільйонів до мільярда вольт. Швидкість блискавки може досягати 50 тисяч кілометрів в секунду. А ось джети, ельфи і спрайт — це, імовірно, розряди так званої холодної плазми (іонізованого квазинейтрального газу). Тобто від звичайних блискавок вони відрізняються досить значно. До речі, за однією з версій, таку ж природу (плазмову) має і не розгаданий до цих пір феномен — кульова блискавка (багато вчених взагалі схильні вважати її галюцинацією). Так що, націлившись на вивчення висотних розрядів, вчені сподіваються вбити відразу двох зайців.
За статистикою, частота ударів блискавок на Землі становить 100 разів в секунду. Проте ймовірність ураження конкретної людини протягом всього його життя становить 1:3000. Тим не менш є суб’єкти, яким вдається (правда, навряд чи по своїй волі) “зламати систему”. Блискавки їх не просто “люблять” — буквально переслідують. Це явище вчені теж не можуть пояснити. Найяскравіший приклад — британський військовий Уолтер Саммерфорд. В 1918 році в нього влучила блискавка, зробивши інвалідом. Другий раз майора “шандарахнуло” на рибалці в 1924-му — електричний розряд паралізувало праву частину його тіла. У 1930 році зустріч з “давньою подругою” зробила Уолтера повністю не рухомим. Але і на цьому пригоди не закінчилися. У 1934 році, коли бідолаха вже спочивав на цвинтарі, блискавка влучила в його надгробну плиту, розколовши її на шматочки.
Ще одним знаменитим “улюбленцем” атмосферної електрики визнаний інспектор з охорони національного парку Шенандоа в американському штаті Вірджинія Рой Салліван, теж уже покійний. Він потрапив в Книгу рекордів Гіннесса і прославився в США як людина-громовідвід — в період з 1942 по 1977 рік його сім разів вражала блискавка, але він залишався живий. Небесний вогонь наздоганяв Роя де завгодно — від рибалки до роботи. Після того як одного разу за компанію з невдахою постраждала його дружина, яка розвішувала білизну на задньому дворі їхнього будинку, місцеві жителі почали цуратися Саллівана, побоюючись “потрапити під роздачу”.
Коли потужна блискавка вдаряє у вологий ґрунт, електричний струм за частку секунди доводить водяні пари до величезних температур, утворюючи циліндричну порожнину всередині розплавленого піску. Наступне швидке охолодження формує фульгурити — порожнисті скляні трубки. Колір фульгуритів залежить від домішок мінералів. Більшість має рудувато-коричневий, сірий або чорний колір, проте зустрічаються зелені, білі і навіть напівпрозорі фульгурити. За формою вони нагадують корінь дерева або гілку з численними відростками.
Сині джети — електричні розряди так званої холодної плазми у верхніх шарах атмосфери — дійсно практично міфічні явища. Маловивчені — це ще м’яко сказано. Досі вчені нічого не знають ні про їх походження, ні про характеристики. Це пояснюється багатьма причинами. По-перше, явище це дуже короткочасне. По-друге, синій джет — не звичайна блискавка, а висхідна (тобто її рух відбувається не зверху вниз, а знизу вгору). І з поверхні Землі його побачити неможливо через те, що вона знаходиться на величезній висоті за щільним шаром темних грозових хмар. Єдиний варіант — сфотографувати явище збоку, причому з дуже великої відстані і виключно в темний час доби (вдень яскравий спалах буде неможливо розрізнити в сонячному світлі). Але це практично нереально.