Скам’янілі хребці, які десятиліттями вважалися рештками шерстистих мамонтів, виявилися належати зовсім іншій і несподіваній тварині — киту.
Ці кістки були знайдені археологом Отто Гайстом у 1951 році під час експедиції вглиб Аляски, на північ від Фербенкса, в регіоні, відомому як Берингія. Знахідка складалася з двох епіфізарних пластин хребта великого ссавця. З огляду на розміри та місце виявлення, припущення про шерстистого мамонта здавалося цілком логічним.
Рештки мегафауни пізнього плейстоцену широко поширені в цьому регіоні, а розмір кісток відповідав слоновим. Гайст передав знахідки до Музею Півночі Університету Аляски, де вони зберігалися понад 70 років без детального аналізу.
Лише нещодавно, завдяки програмі «Усинови мамонта», музей зміг профінансувати радіовуглецеве датування. Отримані результати одразу поставили під сумнів початкову ідентифікацію. Вік кісток становив приблизно 2000–3000 років, що робило їх занадто молодими для шерстистих мамонтів.
Більшість мамонтів зникли близько 13 000 років тому, за винятком ізольованих популяцій, які зберігалися до приблизно 4000 років тому. «Знахідка мамонтів пізнього голоцену у внутрішній частині Аляски була б надзвичайною», — зазначають дослідники на чолі з біогеохіміком Меттью Вулером з Університету Аляски у Фербенксі. «Це були б наймолодші мамонтові скам’янілості з усіх відомих».
Перш ніж робити такі радикальні висновки, команда вирішила перевірити видову належність кісток. Хімічний аналіз виявив аномально високі рівні ізотопів азоту-15 і вуглецю-13. Такий ізотопний «підпис» характерний не для наземних травоїдних, а для морських тварин.
Подібних ізотопних показників ніколи не фіксували у мамонтів Східної Берінгії. «Це було першим сигналом, що зразки, ймовірно, мають морське походження», — пояснюють автори дослідження.
Зовнішній вигляд кісток не дозволяв однозначно визначити вид, тож вчені звернулися до аналізу давньої ДНК. Хоча ядерна ДНК не збереглася, дослідникам вдалося отримати мітохондріальну ДНК. Порівняння показало, що зразки належали китам — північнотихоокеанському правому киту або малому смугачу.
Це відкриття розв’язало одну загадку, але створило іншу. Як останки двох китів, яким понад тисячу років, опинилися більш ніж за 400 кілометрів від найближчого узбережжя, у глибині Аляски?
Автори розглядають кілька можливих пояснень. Одне з них — проникнення китів углиб суші через давні затоки або річкові системи, що вважається малоймовірним з огляду на розміри тварин і характеристики внутрішніх водойм. Інша версія полягає в тому, що кістки могли бути перенесені людьми з узбережжя, хоча для цього регіону таких прикладів раніше не зафіксовано.
Не виключається й можливість музейної помилки. Колекції Отто Гайста надходили з різних частин Аляски, і плутанина під час передачі зразків цілком можлива.
«Зрештою, це питання може так і не мати остаточної відповіді», — підсумовують Вулер і його колеги. «Але ми змогли з упевненістю виключити ці зразки з числа кандидатів на роль останніх мамонтів».
Результати дослідження опубліковані в журналі Journal of Quaternary Science.