Мікроземлетруси виявили приховану сейсмічну небезпеку під Північною Каліфорнією, розкриваючи складну тектонічну структуру на межі розлому Сан-Андреас і субдукційної зони Каскадія.
Згідно з дослідженням, опублікованим 15 січня в журналі Science, науковці Університету Каліфорнії в Девісі, Геологічної служби США (USGS) та Університету Колорадо в Боулдері простежили тисячі майже непомітних землетрусів у Північно-західній Каліфорнії. Вони зосередили увагу на Мендосінському потрійному з’єднанні — унікальній точці сходження трьох тектонічних плит: Тихоокеанської, Північноамериканської та Горди (частини плити Хуана де Фуки). Саме тут, у зоні субдукції Каскадія, виникає ризик найпотужніших землетрусів.
На відміну від спрощеної карти, реальна геологічна структура набагато складніша. Як підкреслила професорка Аманда Томас із UC Davis: «Якщо ми не розуміємо тектонічних процесів, важко оцінити сейсмічну небезпеку». Прикладом цього став землетрус магнітудою 7.2, що стався у 1992 році, значно ближче до поверхні, ніж передбачалося.
Перший автор дослідження Девід Шеллі порівнює цю проблему з айсбергом: «Ми бачимо лише поверхню, а от структура під нею залишається загадкою». Щоб зазирнути глибше, вчені використали густу мережу сейсмометрів для реєстрації “низькочастотних” мікроземлетрусів — дуже слабких поштовхів, що супроводжують повільне ковзання плит. Також дослідники проаналізували вплив припливних сил — гравітаційного впливу Місяця та Сонця — які спричиняють мікростреси в земній корі.
Нове моделювання показало, що під Каліфорнією взаємодіють не три, а п’ять рухомих структур, серед яких два фрагменти приховані глибоко під землею. Один із них — “фрагмент Піонер”, залишок древньої Фаралонської плити, яку Тихоокеанська плита затягує під Північноамериканську. Інший — окремий шмат плити Північної Америки, що буквально відривається і занурюється разом із плитою Горда.
Ці висновки переглядають попередні уявлення про розташування меж плит. Як зазначає геофізик Кетрін Матерна: «Межа плити, схоже, не там, де ми думали». Вона пояснила, що поверхня, яка субдукується під Північною Америкою, набагато ближча до поверхні, ніж вважалося раніше, що й пояснює аномальну глибину землетрусу 1992 року.
Це дослідження не лише змінює геологічну карту регіону, а й підкреслює необхідність постійного моніторингу навіть найменших сейсмічних подій для кращого передбачення майбутніх катастроф. Робота підтримана Національним науковим фондом США.