Інтенсивні регіональні пилові бурі на Марсі можуть відігравати значно більшу роль у втраті води, ніж вважалося раніше, прискорюючи «витік» водню в космос.
Міжнародна команда дослідників повідомила в журналі Communications Earth & Environment про нові спостереження, які пояснюють один із механізмів висихання Марса. Аналіз показав, що навіть локалізовані пилові бурі здатні переносити великі об’єми водяної пари у верхні шари атмосфери, звідки вона легше втрачається в міжпланетний простір.
Сьогодні Марс є холодною пустелею, однак геологічні структури — висохлі русла, мінерали, змінені водою, та осадові формації — свідчать, що в минулому на планеті існували значні запаси рідкої води. Протягом десятиліть учені намагалися зрозуміти, як саме цей вологий світ перетворився на сучасний аридний ландшафт, але відомі процеси атмосферної втрати не могли повністю пояснити масштаби зникнення води.
Ключові дані були отримані за допомогою приладів орбітального апарата Mars Reconnaissance Orbiter (MRO), зокрема камери MARCI, яка зафіксувала розвиток рідкісної регіональної бурі в районі Великого Сиртісу у 2023 році. На відміну від глобальних пилових штормів, що традиційно вважалися головним чинником кліматичних змін, ця буря охоплювала відносно обмежену територію, але спричинила несподівано сильну атмосферну реакцію.
Пил у марсіанській атмосфері активно поглинає сонячне випромінювання, нагріваючи навколишнє середовище та посилюючи вертикальну циркуляцію. У результаті водяна пара піднімається на значно більші висоти, ніж зазвичай. Під час спостережуваної події концентрація води в середній атмосфері була майже в десять разів вищою за типові сезонні значення — явище, не передбачене існуючими кліматичними моделями.
Невдовзі після цього дослідники зафіксували підвищення концентрації водню в екзобазі — верхній межі атмосфери, де гази можуть залишати планету. Рівень водню зріс приблизно у 2,5 раза порівняно з аналогічними періодами попередніх марсіанських років. Оскільки молекули води у верхніх шарах атмосфери розщеплюються під дією ультрафіолетового випромінювання, легкий водень легко тікає в космос, поступово «висушуючи» планету.
Отримані результати показують, що короткочасні, але інтенсивні регіональні пилові бурі могли протягом мільярдів років робити суттєвий внесок у втрату марсіанської води, доповнюючи дію глобальних штормів і змінюючи уявлення про кліматичну еволюцію Червоної планети. Якщо цей механізм підтвердиться подальшими спостереженнями, сучасні моделі атмосфери Марса доведеться переглянути, врахувавши роль локальних екстремальних подій у довгостроковому висиханні планети.