У північній частині чилійської пустелі Атакама дослідники виявили скам’янілий зуб давньої родички сучасної капібари віком майже 9 мільйонів років. Ця невелика знахідка, описана в журналі Scientific Reports, ставить під сумнів уявлення про те, що Атакама була постійно сухою щонайменше 40 мільйонів років. Про роботу докладно розповідає видання SciTechDaily.
Сьогодні Атакама вважається одним із найпосушливіших місць на планеті, де важко уявити тварин, життя яких повністю залежить від води та болотяної рослинності. Однак зуб капібари вказує, що близько 9 мільйонів років тому ця ділянка узбережжя була набагато вологішою і могла забезпечувати водою та рослинами ці напівводні гризуни.
Зуб у морських відкладах стародавнього узбережжя
Зуб знайшли в районі Ель-Морро на півночі Чилі, у шарі осадових порід завтовшки близько метра. Ці відклади сформувалися у мілкому морі між 10 та 7 мільйонами років тому. Вони належать до формації Баїя Інглеса, відомої великою кількістю викопних решток, зокрема ділянкою Серро Бальєна («Китовий пагорб»), де зосереджена одна з найбільших у світі колекцій скам’янілостей китів.
Знахідка стала найстарішим і першим підтвердженим свідченням присутності капібари або її близьких родичів на узбережжі Чилі, де сьогодні ці тварини не водяться. Доти в країні не виявляли настільки давніх решток цих гризунів.
Місцеві жителі давно знали, що в районі трапляються незвичайні скам’янілості, не схожі на кістки тварин, які нині живуть у пустелі. Частину викопних решток збирали й продавали колекціонерам, тож багато ранніх знахідок безповоротно втрачено для науки. Деякі продавці, зацікавившись справжньою природою цих кісток, передали матеріали місцевим науковцям, що й допомогло сформувати сучасну колекцію.
Пальми, квіткові рослини та крокодили замість безводної пустелі
Окрім зуба, в осадах збереглися й мікроскопічні залишки рослин, які колись росли поблизу. Це так звані фітоліти — дрібні утворення з діоксиду кремнію, що накопичуються в клітинах рослин, коли їхнє коріння поглинає розчинену кремнієву кислоту з ґрунтових вод. За формою фітолітів фахівці можуть визначити, яким рослинам вони належали.
Аналіз, проведений дослідницею Каролайн Стрьомберг (Caroline Strömberg) з Університету Вашингтона, показав, що тоді в регіоні росли пальми та інші покритонасінні, зокрема дводольні квіткові. Для сучасної Атаками така рослинність абсолютно нетипова.
Один з авторів порівнює тогочасний пейзаж із сонячним Південним Каліфорнійським узбережжям, де багато пальм. Дослідники не впевнені, наскільки густими були ці ліси, але присутність пальм та іншої квіткової рослинності достеменно підтверджена.
На користь значно вологішого клімату свідчать і рештки водних тварин. У тих самих відкладах знайдено викопні кістки прісноводних риб і гавіалів — крокодилів, що живуть у річках та інших прісноводних водоймах. У сукупності ці дані вказують не просто на випадкову появу однієї тварини, а на розвинене водно-болотне середовище.
Дослідники роблять висновок, що тодішній пейзаж забезпечував капібарам довготривалу можливість існування — було достатньо і води, і рослинної їжі, а також ціла екологічна спільнота, здатна підтримувати стабільні популяції таких напівводних травоїдних.
Як водолюбні гризуни могли дістатися узбережжя Чилі
Ще одна загадка — яким шляхом капібари потрапили на тихоокеанське узбережжя. Ці гризуни та їхній близький родич морська свинка походять із Південної Америки. Сучасні капібари населяють низинні заболочені райони на схід від Анд, головним чином у басейні Амазонки. Їхній ареал простягається від частин Венесуели й Колумбії до північного сходу Аргентини та Уругваю.
Андський хребет, який сягає висот до приблизно 5500 метрів, уже був значною геологічною перешкодою ще до появи капібар близько 9 мільйонів років тому. Для тварини, що залежить від води, додатковою проблемою стала б посуха та холодні високогірні умови плато Центральних Анд.
Автори роботи припускають, що капібари могли обійти гори, рухаючись низинами. Сучасні тварини відомі тим, що поширюються вздовж річкових долин і ланцюгів болотистих територій. У минулому поєднана система низинних вологих місць могла створити для них «коридор» уздовж північної частини Південної Америки, що огинав Анди з півночі та заходу — від сучасної Венесуели через Колумбію, Еквадор і Перу до півночі Чилі.
Коли Атакама стала справжньою пустелею
І запропонований шлях розселення, і вологе середовище, засвідчене рештками рослин і тварин, ставлять нові запитання щодо того, коли саме ця частина Атаками перетворилася на надзвичайно суху пустелю. Співавтор Марк Клеменц (Mark Clementz) зазначає, що під впливом усталеної картини «давньої пустелі» попередні свідчення про більш вологий клімат залишалися недооціненими.
Знахідка капібари — тварини, яку важко уявити у справжній пустелі, — надає потужний аргумент проти ідеї, що Атакама завжди була надзвичайно сухою. Вона показує, що минулий клімат регіону міг бути значно різноманітнішим, ніж вважалося раніше.
Автори роботи підкреслюють, що краще розуміння історії пустель, які дуже чутливі до змін клімату, важливе для прогнозів їх еволюції в майбутньому. Якщо ми знаємо, як клімат змінювався в доіндустріальну епоху без впливу людини, це дає базову «лінію відліку», з якою можна порівнювати сучасні процеси потепління та посушення, зумовлені людською діяльністю.