Земля

Рельєф Ісландії керує розривами тріщин і зростанням вулканічних конусів


Підписуйтеся на нас в Гугл Новини, а також читайте в Телеграм і Фейсбук


Форма поверхні та градієнти напружень у верхній частині земної кори безпосередньо впливають на те, де базальтові тріщинні виверження розриваються на сегменти й де можуть вирости великі вулканічні конуси. До такого висновку дійшла команда дослідників, яка порівняла морфологію та геомеханіку двох найпотужніших історичних тріщинних вивержень Ісландії — Лакі (1783–1784 роки) та Ельдґя (близько 939–940 років), пише Scienmag.

Рельєф Ісландії керує розривами тріщин і зростанням вулканічних конусів

Дві схожі тріщини з різною поверхневою будовою

Марія Герлі (Maria Hurley), Франческо Маккаферрі (Francesco Maccaferri) та Томас Р. Вальтер (Thomas R. Walter) дослідили просторовий розподіл і розміри понад 300 вивержних конусів уздовж тріщинних систем Лакі та Ельдґя. Обидві розташовані в Східній вулканічній зоні Ісландії, майже паралельні одна одній і розділені менш ніж на 10 кілометрів, із однаковою швидкістю тектонічного розтягнення близько 20 міліметрів на рік.

Виверження Ельдґя викинуло близько 19,7 км³ лави та понад 0,3 км³ тефри, тоді як Лакі — приблизно 14,7 км³ лави та понад 0,4 км³ тефри. В обох випадках магма надходила по бокових даєках від центральних вулканів під льодовиками: Катла під Мірдальйокутлем живила Ельдґя, а Грімсвьотн під Ватнайокутлем — Лакі.

Попри подібне тектонічне середовище, поверхнева будова тріщин сильно відрізняється. Лакі (система Лакаґігар) простягається на ~27 кілометрів і формує відносно безперервний ланцюг добре збережених конусів із невеликими прогалинами 100–300 метрів у районі гори Лакі. Більшість конусів тут невеликі, майже рівносторонні, із базою від кількох метрів до приблизно 1 кілометра.

Ельдґя натомість тягнеться приблизно на 70 кілометрів і має складну, сильно фрагментовану будову: виділяються південно-західний, центральний та північно-східний сектори з кілометровими розривами, «сходинкоподібними» зсувами сегментів та великими конусами до 2 кілометрів у діаметрі. Тут часто спостерігаються видовжені кратери, витягнуті вздовж лінії тріщини. Стрімкіші схили вздовж Ельдґя послідовно розривають поверхневу тріщину в районі основних вершин (E1–E4), утворюючи між активними ділянками великі безерупційні прогалини.

Як рельєф змінює поле напружень і рух магми

У зонах розтягнення регіональна тектоніка визначає головну орієнтацію вертикальних даєк, що живлять базальтові тріщинні виверження. Однак поверхневий рельєф накладає додаткові навантаження й розвантаження у верхній корі, змінюючи локальні конфайнувальні напруження та напрямки максимальних стисків.

Щоб відокремити вплив рельєфу від дії регіональних сил, дослідники створили детальну просторову базу: регіональне цифрове модель рельєфу ÍslandsDEM з роздільною здатністю 2 метри та надвисокодетальні аерофото-дані з безпілотника WingtraOne Gen II над ділянкою гори Лакі площею 6,6 км². Такий підхід дозволив вручну картувати конуси діаметром від 2 метрів і об’ємом від 1 м³.

Автоматичні алгоритми глибинного навчання, зокрема NETVOLC, протестували на вибірках, однак через злиття конусів та нерівний рельєф їх точність впала до близько 20%. Тому основну частину роботи виконали вручну, спираючись на злами схилів та тіньове моделювання, загалом описавши 226 конусів на Лакаґігар і 85 — на Ельдґя.

Щоб оцінити напруження до виверження, команда відновила доконусний рельєф, фільтруючи позитивні форми наче конуси та інші вулканічні споруди (зокрема гору Лакі) і згладжуючи базову поверхню. Далі вони побудували двовимірні аналітичні моделі напружень у корі, задавши вертикальні смугові навантаження на однорідний еластичний півпростір із густиною порід 2700 кг/м³ та коефіцієнтом Пуассона 0,25.

Розрахунки зосередили на компоненті Syy — напруженні перпендикулярно до площини вертикальної даєки, на сітці 50 метрів до глибини 3 кілометри. Оскільки зростання конфайнувального напруження ускладнює підйом магми, вчені аналізували, як градієнти Syy порушують поле надлишкового тиску в найверхніших 0,5 кілометра кори.

Коефіцієнт CSG: де виростуть великі конуси, а де буде тиша

Моделювання показало, що розміри конусів і безперервність тріщини контролює показник, названий об’єднаним градієнтом напружень (Combined Stress Gradient, CSG). Це сума абсолютного горизонтального градієнта конфайнувального напруження та «знакового» вертикального градієнта. Завдяки збереженню знака вертикальної складової CSG розрізняє умови, які сприяють плавучості магми (стискання слабшає вгору), і ті, що їй перешкоджають (стискання посилюється вгору).

Використовуючи кластеризацію K-means для логарифмів об’ємів конусів, дослідники поділили їх на великі та малі. Для Лакаґігар пороговий об’єм склав 6,3 тис. м³, для Ельдґя — 300 тис. м³. Далі за допомогою ROC-аналізу вони підібрали оптимальний поріг CSG, який відділяє області, де ймовірні великі конуси, від зон з переважно дрібними структурами.

Для Лакаґігар оптимальний поріг CSG становив 0,23 МПа/км, із площею під ROC-кривою 0,81 та індексом Юдена 0,63. Для Ельдґя порогове значення виявилося вищим — 0,46 МПа/км. Так простір рифтової зони поділили на «дозвільні» (Permissive) і «обмежувальні» (Restrictive) механічні домени.

У дозвільних доменах CSG нижче порога, тиск навантаження невисокий, і даєки легше зберігають відкриті канали. Тут потік магми фокусується в ділянках, де тепловіддача до навколишньої породи менша, що дозволяє формувати стабільні циліндричні канали і нарощувати масивні шлакові та шлакошлакові конуси. На Лакаґігар у межах дозвільних зон розташовано 84 % великих конусів, тоді як 88 % конусів у обмежувальних зонах малі. Для Ельдґя дозвільні домени «захоплюють» 82 % великих конусів, а в обмежувальних секторах 65 % конусів виявилися невеликими.

В обмежувальних доменах високі градієнти напружень тримають розкриття даєк вузьким, прискорюючи охолодження та ранню кристалізацію магми. Це обмежує виверження малими об’ємами й не дозволяє сформуватися великим вулканічним спорудам.

Чому виникають «німі» прогалини в тріщинах

Щоб пояснити довгі безерупційні розриви вздовж Ельдґя, автори розробили алгоритм виявлення піків на основі підписаного горизонтального градієнта напруження в верхніх 0,5 кілометра кори. Круті протилежні схили гір зі схилом 6–19 градусів формують різкі чергування позитивних і негативних максимумів градієнта, що досягають до 2 МПа/км на південно-західному схилі вершини E4.

Фізично такі піки означають раптове зростання механічного опору для даєки, що поширюється вбік. Якщо надлишковий тиск магми недостатній, щоб подолати цей бар’єр і просунути тріщину вгору, підйом зупиняється, а магма йде в обхід масиву на глибині, доки не досягне більш «дозвільної» зони.

Увівши поріг на рівні 90-го перцентиля за модулем горизонтального градієнта, автори змогли передбачити положення спостережуваних прогалин у тріщині з 99 % точністю: лише один картований конус опинився всередині передбаченої «німої» зони.

Вода, ерозія і обмеження моделі

Дослідники зіставили отримані механічні закономірності з особливостями поверхневої гідрології й післявивержного розмиву. У низькорозташованих дозвільних зонах більша доступність зовнішньої води сприяла фреатомагматичним вибухам, які ефективно накопичували пухкі пірокласти в широкі туфові й шлакові конуси.

У вищих, обмежувальних секторах умови були сухішими, домінували чисто магматичні «вогняні фонтани», а розпечені брizки швидко зливалися в кластогенні лавові потоки. Круті схили сприяли зсувам маси вниз від жерл. Згодом геометрію конусів змінювали дренаж лави назад до каналів, обвали країв кратерів, вітрова ерозія, каменепади та ущільнення товщі відкладів.

Водночас автори наголошують на обмеженнях підходу. Моделювання спирається на статичні 2D-рішення для однорідного еластичного півпростору і не враховує шаруватість порід, тривимірне загасання напружень і зміни властивостей магми з кристалізацією під час бічного просування.

Практичне значення для прогнозу вивержень

Попри спрощення, запропонована кількісна схема дає корисну фізичну основу для оцінки вулканічних небезпек. Сучасні мережі моніторингу з використанням GNSS та InSAR уже здатні в реальному часі фіксувати бокову міграцію даєк під час рифтових епізодів, як це було на Фаградальсфьядлі чи Сюндхнюкаґігар на півострові Рейкьянес.

Однак передбачити точні місця виходу магми на поверхню й тип майбутнього виверження залишається складно. Хоча порогові значення CSG підібрані ретроспективно за збереженими формами рельєфу, випробування подібних діапазонів — наприклад, 0,23–0,46 МПа/км, зафіксованих у Східній вулканічній зоні, — може допомогти будувати сценарні карти схильності до прориву для майбутніх інтрузій.

На думку авторів, поєднання попереднього моделювання напружень, пов’язаних з рельєфом, із активним геодезичним моніторингом дає емпіричну й фізично обґрунтовану основу для оцінки того, де бокові даєкові інтрузії зупиняться, де тріщини сегментуються, а де енергія виверження зосередиться у великих вулканічних центрах.


Підписуйтеся на нас в Гугл Новини, а також читайте в Телеграм і Фейсбук


Back to top button