Сонячний вітер — потік мегаіонізованих частинок, більшу частину яких представляє гелієво-воднева плазма, яка стікає з сонячної корони. Перші прямі виміри характеристик сонячного вітру були проведені в 1959 році. Незважаючи на подальші дослідження, деталі формування цього потоку залишалися неясними. Відомо, що в районі корони сонячний вітер структурований, тоді як з наближенням до Землі набуває турбулентні властивості.
Уточнити процес переходу випромінювання корони в сонячний вітер дозволили зображення, отримані з допомогою місії STEREO (англ. Solar Terrestrial Relations Observatory). В ній беруть участь два однакових космічних апаратів, один з яких відстає, інший обганяє Землю для спостереження з різних позицій. Результатом таких спостережень є стереоскопічний ефект, що дозволяє дослідникам отримувати тривимірні зображення явищ і структур на Сонці.
Зокрема, аналіз зображень підтвердив гіпотезу про наявність на краю сонячної корони перехідної зони — моменту, коли напруженість магнітного поля падає і речовина стає «швидше газом, ніж плазмою». За словами співавтора роботи Крейга ДеФореста, розсіювання випромінювання в цьому випадку відбувається за аналогією зі струменем з водяного пістолета: до певного часу вона утворює єдиний потік, потім розпадається на краплі і нарешті перетворюється в хмаринку бризок.
Відзначається, що фіксація моменту закінчення сонячного вітру з корони відіграє важливу роль у розумінні Сонця в цілому. Крім того, відкриття дозволить прояснити природу феноменів, породжуваних таким вітром. Так, завдяки сонячному вітрі існує межа геліосфери, що перешкоджає проникненню міжзоряного газу в Сонячну систему. На планетах останній сонячний вітер породжує такі явища, як полярні сяйва,магнітосфера, радіаційні пояси та інші.