Астроном Петрус Мартенс представив аргументи на користь того, що в давнину Сонце було більше, ніж в даний час, і інтенсивно втрачало свою масу. Препринт дослідження доступний в бібліотеці електронних препринтів arXiv.org.
Приблизно три мільярди років тому, згідно з оцінками вченого, світило втрачало приблизно 0,0000000000075 своєї маси кожен рік (близько трьох відсотків початкової маси за три мільярди років існування), в даний час ця величина на два порядки нижче і не істотна для обліку зміни яскравості зірки. До подібних висновків вчений прийшов, звернувши увагу на те, що з плином часу Сонце і більшість подібних зірок уповільнюють своє обертання. На думку автора, це відбувається через втрати ними своєї маси.
Це також означає, що в давнину світило було таким же яскравим, як і сьогодні, що дозволяє розв’язати парадокс слабкого молодого Сонця. Останній пов’язаний з неможливістю наявності чотири мільярди років тому на поверхні Землі і Марса рідкої води через нестачу енергії, що надходить від молодого світила, яке було на 20-30 відсотків тьмяніше, ніж в даний час (за умови збереження його сучасних розмірів і маси).
Альтернативним і більш популярним поясненням парадокса слабкого молодого Сонця вважається наявність на стародавніх Землі і Марсі щільних атмосфер, парниковий ефект яких забезпечував умови, прийнятні для наявності на поверхнях планет рідкої води.
Раніше вчені запропонували, що парниковий ефект в атмосфері Землі міг створюватися за допомогою астероїдного бомбардування. Досягаючи в діаметрі ста кілометрів, ці небесні тіла при падінні на Землю викликають розплавлення великих об’ємів порід, які створюють величезні лавові озера, які по мірі свого охолодження випускають великі обсяги вуглекислого газу і розігрівають атмосферу.