Нове дослідження антрополога з Каліфорнійського університету в Девісі ставить під сумнів широко поширене переконання, що танці та колискові є універсальними компонентами людської поведінки в усіх культурах світу.
Опубліковане в журналі Current Biology дослідження базується на 43-річному вивченні північних аче – корінного населення Парагваю. Результати спостережень вказують на відсутність танців та колискових пісень у цій культурі, що змінює наукове розуміння еволюції та розвитку музики в людських суспільствах. Це відкриття підкреслює важливість культурної передачі у формуванні поведінкових практик, які досі вважалися біологічно обумовленими.
Робота має значний вплив на антропологічну та еволюційну науку, оскільки підважує попередні теорії про універсальність музичної поведінки. Дослідження також піднімає важливі питання про механізми культурної втрати та збереження в людських суспільствах.
Унікальність музичної поведінки у північних аче
Манвір Сінгх, доцент кафедри антропології Каліфорнійського університету в Девісі та провідний автор дослідження, відзначає особливості музичної поведінки в досліджуваній спільноті. “Окрім церковного співу, запровадженого місіонерами, дорослі аче співають наодинці і в обмеженій кількості контекстів”, – пояснює він. “Наскільки ми можемо судити, антропологи ніколи не спостерігали танців або дитячих пісень серед північних аче”.
Дослідження ґрунтується на багаторічній етнографічній роботі професора Кіма Гілла з Університету штату Арізона, який провів понад 120 місяців, живучи серед громад північних аче між 1977 і 2020 роками. Це забезпечило безпрецедентну глибину спостережень за культурними практиками племені.
Гілл зафіксував, що спів серед північних аче мав обмежений і переважно сольний характер. Чоловіки співають частіше за жінок, з піснями здебільшого про полювання, а також про поточні події та соціальні конфлікти. Жінки співають переважно про померлих близьких. Діти іноді наслідують пісні дорослих, але за весь період спостережень не було зафіксовано ні дитячих пісень, ні танців.
Сінгх підкреслює, що відсутність колискових не означає відсутність методів заспокоєння дітей. “Батьки аче досі заспокоюють непосидючих немовлят. Вони використовують грайливу мову, смішні обличчя, посмішки та хихотіння”, – зазначає вчений. Проте спеціальних пісень для цієї мети вони не застосовують.
Культурна передача та еволюційне значення
Дослідження підтверджує ідею про те, що танці та колискові – це вивчена поведінка, яка не виникає спонтанно. Північні аче демонструють, що ці практики потребують культурного винаходу, модифікації та передачі між поколіннями, а не є вродженими, як, наприклад, посмішка.
Дослідники висувають кілька гіпотез щодо відсутності цих практик. За однією з них, північні аче могли втратити танці та дитячі пісні – разом з іншими культурними практиками, такими як шаманізм, садівництво та вміння добувати вогонь – у періоди значного скорочення популяції. Інша можливість пов’язана з переселенням племені до резервацій, коли зникли й інші традиційні форми поведінки.
Вчені також зазначають, що ці практики могли з’явитися у північних аче після 2020 року, що збіглося зі зростанням присутності парагвайських місіонерів. Релігійний вплив міг сприяти впровадженню нових музичних форм у культуру племені.
Сінгх наголошує на важливості цього відкриття для еволюційних теорій. “Це не спростовує можливості того, що люди генетично еволюційно пристосувалися до танців і реагування на колискові пісні. Однак це означає, що культурна передача має набагато більше значення для збереження цих форм поведінки, ніж багато дослідників, включаючи мене, підозрювали”.
Дослідження перевертає попередні висновки самого Сінгха та інших етномузикологів, які припускали універсальність таких практик. Саме Гілл звернувся до Сінгха зі своїми спостереженнями, визнавши їх винятковість. “Я знайшов його спостереження абсолютно захоплюючими і надзвичайно важливими і закликав його опублікувати їх”, – зізнається Сінгх.
Це дослідження підкреслює важливість ретельного довготривалого етнографічного вивчення різноманітних людських культур. Воно демонструє, що навіть у XXI столітті залишається багато невідомого про розмаїття людських практик і поведінки, а узагальнені твердження про універсальність культурних рис потребують подальшого критичного розгляду.