Атмосфера Землі не перетворюється в киплячий океан вогню під час появи потужних спалахів на Сонці завдяки особливому механізму, який змушує її верхні шари скидати величезні кількості тепла у відкритий космос.
“Ми виявили, що швидкі потоки плазми, викинуті Сонцем і породжують ударні хвилі в атмосфері Землі, змушують її нагріватися і розширюватися. З іншого боку, цей же самий процес породжує молекули оксиду азоту, які змушують атмосферу скинути енергію і охолодитися”, — розповідає Делорес Кніпп (Delores Knipp) з університету Колорадо в Боулдері (США).
Земля, на відміну від Венери і ряду інших планет Сонячної системи, володіє своїм власним магнітним полем, яке виробляється в результаті руху рідких потоків металу в її ядрі. Це магнітне поле відіграє роль своєрідного “щита”, який відображає космічні промені, заряджені частинки високих енергій, і захищає Землю від сонячного вітру і викидів корональної маси на Сонці.
Відкриття цього магнітного “щита” і бомбардуючих його спалахів на Сонці поставило перед вченими нову загадку – чому зіткнення корональних викидів маси, гігантських згустків гарячої сонячної плазми, не розігрівають атмосферу Землі і не спалюють усе, що є на її поверхні.
Як розповідає Кніпп, вона знайшла відповідь на це запитання, вивчаючи маловідомі нотатки про один із найпотужніших викидів корональної маси на Сонці. Він відбувся в 1967 році, ще до відправлення перших сонячних обсерваторій в космос, дані з яких використовуються для розкриття таємниць взаємодії Землі і світила.
Вивчаючи графіки сонячної активності в 1967 році і те, як на неї реагувала атмосфера, Кніпп виявила, що зіткнення сонячної плазми з магнітним “щитом” Землі приводить не тільки до розігрівання атмосфери, але і до народження інших процесів, які можуть охолоджувати Землю.
Їх існування вона перевірила, вивчивши дані, які збирали два відносно маловідомих зонда НАСА – SNOE і TIMED, які вивчали концентрацію одного з токсичних газів – окису азоту (NO) у верхніх шарах атмосфери Землі в 90 роки і сьогодні. Цей газ, як припустила Кніпп, міг грати ключову роль в охолодженні Землі після удару сонячного викиду, поглинаючи енергію коронального викиду і “катапультуючи” її назад у космос у вигляді тепла і інших форм електромагнітного випромінювання.
Як показало порівняння сплесків в концентрації NO в атмосфері та часу спалахів, це, швидше за все, дійсно так – кожен епізод сонячної активності супроводжувався різким підвищенням концентрації оксиду азоту в іоносфері, що призводило, через відносно невеликий час, до різкого зменшення температури повітря з 400 градусів Цельсія до від’ємних значень.
Це захищає атмосферу Землі від перегріву і дозволяє існувати життю на ній навіть після найпотужніших спалахів на Сонці, подібних події Каррінґтона 1859 року і викид корональної маси в березні 1989 року, коли їх ефекти вивели з ладу телеграфні мережі в США і всю електромережу в Канаді. Подальше вивчення цього механізму самоохолодження, як сподіваються вчені, допоможе зрозуміти, яку загрозу життю несуть супер-спалахи на Сонці і як ми можемо від них захиститися.