Попри свою панівну позицію в глобальній політиці наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, неолібералізм опинився під тиском — передусім з боку правого популізму.
Як стверджують Асаф Якір і Дорон Навот у статті «Реполітизація правих популістів і «випорожнення» неоліберальної держави», сьогоднішній популізм не є продовженням неоліберального курсу, а розривом з ним. «Популістське правління в Угорщині та Ізраїлі підриває інституційну незалежність, відкидає технократію та реполітизує державу», — підкреслюють автори. Вони демонструють, як ці уряди втручаються в економіку, але не для ринку — а задля політичної лояльності та соціального контролю.
Угорський прем’єр Віктор Орбан, колишній неоліберальний реформатор, після 2010 року «переорієнтував державу на пряму підтримку своїх політичних пріоритетів». Він усунув незалежність судової влади та змінив роль парламенту, а також запровадив програму «роботи за соціальну допомогу», яка підкріплює політичну залежність громадян. Подібну логіку застосував і Беньямін Нетаньяху, який через свого союзника Моше Кахлона реалізував неринкову програму субсидійного житла, спрямовану на електорально вигідні групи.
«Правий популізм не руйнує капіталізм — але змінює форму його легітимації та послаблює неоліберальні рамки», — зазначають автори. Це демонструє, що неоліберальна держава — не моноліт, а крихка конструкція, яка може бути трансформована, навіть зсередини.