Німецькі вчені виявили, що глибоководні арктичні губки здатні до активного пересування по морському дну. Відеоспостереження показало, що губки залишають за собою сліди у вигляді доріжок із частинок скелету, і ця здатність до пересування широко поширена серед цих тварин. Дослідження опубліковане в журналі Current Biology.
Губки — це водні тваринні організми з настільки простою будовою, що зовні взагалі можуть здаватися каменями. Здебільшого вони мають форму мішка або келиха, які позбавлені справжніх органів та тканин. Губки переважно живляться шляхом фільтрування крізь своє тіло води, з якої в процесі добувають поживні речовини. Дорослі особини губок не є рухливими, зрештою, вони не мають навіть м’язової та нервової тканини, а ведуть прикріплений до субстрату спосіб життя. Так зазначається у підручниках з біології. Але насправді попередні дослідження показували, що все ж певна локомоція властива окремим цим тваринам і вони здатні дуже повільно пересуватися зі швидкістю до 4 міліметрів на добу. Щоправда, ці спостереження стосувалися лише окремих губок, а нове дослідження вчених з Інституту морської біології Макса Планка та Інституту Альфреда Вегенера з полярних та морських досліджень вказує, що здатність до пересування набагато поширеніша в губок, ніж вважалося.
Під час арктичної експедиції 2016 року група науковців досліджувала морське дно з криголама Polarstern. За допомогою камери та дистанційно керованого підводного апарату вони прагнули детальніше подивитися на підводний гірський хребет Лангсета. Як з’ясувалося на його вершинах на глибині між 1000 та 580 метрами мешкають щільні популяції морських губок, і це на 10 градусів північніше за попередні повідомлення населених губками місць. Угруповання цих примітивних тварин складалися переважно із представників трьох видів: Geodia parva, Geodia hentscheli та Stelletta rhaphidiophora.
Але більш незвичним за північне розташування губок було те, що камера зареєструвала петлясті стежки зі спікул — фрагментів скелету губок — які вели до нижньої частини окремих особин цих істот. Це навело вчених на думку, що стежки є слідами, залишеними губками у процесі пересування. І це не були одиничні спостереження: на 69 відсотках зображень з губками були помітні сліди пересування. Це вперше науковці спостерігали таку масову кількість стежок, пов’язаних із рухливістю губок, в одному місці.
Автори припускають, що губки закріплюють спікули в землю, а тоді підтягують до них своє тіло. Під час цього спікули відриваються від тіла, залишаючись в субстраті та утворюючи з часом сліди з частинок скелету та м’яких тканин позаду губок. Тривимірне моделювання показало, що у процесі пересування губки можуть часто змінювати напрямок свого руху і навіть забиратися наверх. Це свідчить на користь того, що тварини самостійно активно пересуваються, а не рухаються пасивно під впливом гравітації або океанічних течій.
Щодо того, чому й куди взагалі прямують губки, дослідники мають кілька гіпотез. Можливо, тварини пересуваються у пошуках їжі, що актуально в доволі бідних на поживу арктичних водах. Або ж таким чином вони сприяють кращому поширенню свого потомства, зокрема формуючи стежку зі спікул, де вони зможуть легше закріпитися. Очевидно, механізми локомоції губок ще необхідно досліджувати далі для кращого розуміння її причин.
Губок знаходили й у суворіших умовах, ніж арктичні води. Наприклад, на глибині майже кілометра під товщею шельфового антарктичного льодовика, разом із іншими витривалими організмами.
Натхнення: www.nauka.ua