Зростання урбанізації та промисловості в країнах, що розвиваються спричинило загострення глобальної кризи водопостачання через поширення нових забруднювачів водного середовища.
За оцінками ООН, до 2050 року попит на прісну воду зросте на 55%, що посилить і без того критичну ситуацію, спричинену дефіцитом, нерівномірним розподілом ресурсів і поганою якістю води. Вимушена міграція, соціальна напруга й конфлікти через воду — не прогноз, а поточна реальність: «З 1970 по 2000 рік глобальна міграція, пов’язана з дефіцитом води, зросла на 10%», — йдеться у доповіді ЮНЕСКО (2024). У 2024 році 2,2 мільярда людей не мали доступу до безпечної води, а половина людства щороку стикається з гострим дефіцитом.
Нові дослідження, опубліковані у журналі Frontiers in Water, висвітлюють загрози, пов’язані з так званими «новими забруднювачами» — хімічними речовинами, які виявляються у воді у несподіваних концентраціях. Це — гербіциди (діурон, гліфосат, атразин), фармацевтичні препарати, косметика, антипригарні матеріали тощо. Як зазначає Геонілдо Діснер: «Вони не видаляються звичайним очищенням і накопичуються у водних екосистемах, спричиняючи хронічні, непомітні впливи». Багато з них є ендокринними руйнівниками — речовинами, що порушують гормональний баланс організмів.
Ці сполуки біоакумулюються і передаються харчовим ланцюгом, що підвищує ризик для здоров’я людей. Попри це, більшість із них не підлягають регуляції або постійному моніторингу. «Навіть у Сан-Паулу в усіх зразках води виявили пестициди. Системи очищення все ще обмежені», — констатує Діснер.
Дослідження з Бангладеш виявило миш’як у бутильованій воді, а в Шрі-Ланці виявлено важкі метали в рисі та підземних водах. Бразильські вчені довели токсичність діурону на моделі зебри. Проблема, за словами Діснера, комплексна: «Великі повені в Ріу-Гранді-ду-Сул та хронічні посухи в інших регіонах — наслідки кліматичної нестабільності».
40% населення світу живе в басейнах транскордонних річок, але лише 20% держав мають угоди про спільне використання. В умовах політичної напруги «вода стає геостратегічним ресурсом», а її приватизація може призвести до нових форм контролю, — попереджає Діснер.
У підсумку, вчені закликають до розробки чітких законодавчих рамок і програм моніторингу нових забруднювачів. Лише так можна забезпечити досягнення Цілей сталого розвитку ООН та гарантувати право людини на якісну питну воду.