Вчені припустили, що з початком льодовикового періоду невеликі кити, які складали раціон гігантських акул, поступово вимерли, а більш великі види — наприклад, предки сучасних вусатих китів, які тільки виграли від похолодання, виявилися мегалодонам не по зубах.
Мегалодони (Carcharocles megalodon) були найбільшими рибами, які коли-небудь плавали в океані. Вік найдавніших знайдених рештків цих гігантських акул становить 14 мільйонів років, а вони вимерли близько 2,6 мільйонів років тому. Довжина тіла найбільших особин становила до 16 метрів, а сила і розмах щелеп, за оцінками вчених, дозволили б мегалодону перекусити легковий автомобіль. Тим не менше вони не стали найбільшими мешканцями морів: сучасні сині кити виростають до 33 метрів, що вдвічі більше найбільшого мегалодона.
Ретельно вивчивши відколи й подряпини на кістках морських ссавців — сучасників мегалодонів, палеонтологи з Бельгії, Італії та Перу прийшли до висновку, що палеогеновий термінатор морів харчувався в основному невеликими китами і іншими морськими ссавцями. Нерівні зуби мегалодонів залишили зазублини на кістках Piscobalaena nana – вимерлих китоподібних, довжина тіла яких не перевищувала 5 метрів. Сліди мегалодонових зубів виявилися і на рештках Piscophoca pacifica — маленького викопного ластоногого.
Щелепа мегалодона
Автори дослідження, опублікованого в журналі Palaeogeography, Palaeoclimatology, Palaeoecology, обмовляються, що їх даних недостатньо для того, щоб скласти вичерпний опис дієти мегалодонів. Але якщо монстри дійсно харчувалися невеликими морськими тваринами, їх гастрономічні уподобання можуть пояснити і їх вимирання.
Вчені пояснюють свою гіпотезу так: наближення льодовикового періоду змусило море відступити — частина води застигла в льодовиках північного і південного полюсів. Разом з обрисами материків змінилися і екосистеми прибережних вод, де в проміжку між глобальними зледенінням процвітали невеликі кити — улюблена їжа мегалодонів. Однак ці зміни майже не торкнулися великих китів, які воліли відкритий океан.
Разом з падінням глобальних температур змінилися шляхи міграції планктону, і знову доля виявилася прихильною до великих морських ссавців — предкам сучасних горбатих і синіх китів, які завдяки розмірам і швидкому обміну речовин могли здійснювати великі морські переходи у пошуках їжі. Для мегалодона це означало, що вся здобич пішла далеко у відкритий океан.
Холоднокровні, повільні акули не знаходили їжі в звичних теплих водах, а мігрувати в холодні води не могли. Колишнім повелителям океану залишалося тільки підбирати падаль і чекати кінця, припускають автори дослідження.
Інші дослідження пояснюють вимирання мегалодонів конкуренцією з кархародонами — сучасними білими акулами.