Південно-Атлантична аномалія являє собою масштабну область зниженої магнітної інтенсивності в небі над планетою, яку NASA відстежує та досліджує як унікальне геомагнітне явище з потенційними наслідками для космічної діяльності.
Природа та розташування аномалії
Ця незвичайна аномалія простягається між Південною Америкою та південно-західною Африкою. Її часто порівнюють із “вм’ятиною” в магнітному полі Землі або своєрідною “космічною вибоїною”. Хоча на життя на Землі це явище практично не впливає, воно становить значну проблему для космічних апаратів. Супутники та інші орбітальні системи стають особливо вразливими під час проходження через цю зону.
Вчені вважають, що першопричиною аномалії є процеси в ядрі Землі. Террі Сабака, геофізик Центру космічних польотів імені Годдарда, пояснює: “Магнітне поле насправді є суперпозицією полів від багатьох джерел струму”. Вихровий океан розплавленого заліза всередині зовнішнього ядра генерує нерівномірне поле.
На формування аномалії впливає геологічна структура під Африкою. Величезний резервуар щільної гірської породи, розташований приблизно на 2900 кілометрів під африканським континентом, порушує нормальну генерацію магнітного поля. Це разом із нахилом магнітної осі планети створює унікальні умови.
Вплив на космічні технології та дослідження
Зниження напруженості магнітного поля в зоні аномалії робить технології вразливими. Супутники, що проходять через САА, можуть зазнавати збоїв від сонячних частинок. Високоенергетичні протони здатні викликати короткі замикання в електронних системах.
Наслідки таких збоїв варіюються від незначних до критичних. Часто вони призводять лише до тимчасових проблем. Проте існує ризик суттєвої втрати даних або пошкодження ключових компонентів.
Операторам супутників доводиться вдаватися до запобіжних заходів. Перед входом космічних апаратів у зону аномалії вони регулярно відключають чутливі системи. Такі заходи допомагають мінімізувати потенційну шкоду від високоенергетичного випромінювання.
NASA активно вивчає САА з двох основних причин. По-перше, щоб захистити космічну техніку від пошкоджень. По-друге, аномалія надає унікальну можливість для розуміння складних геомагнітних явищ.
Еволюція та майбутнє аномалії
Дослідження показують, що Південно-Атлантична аномалія не статична. Геліофізик NASA Ешлі Грілі виявив, що САА повільно дрейфує. Це підтвердили подальші спостереження за допомогою супутників CubeSat у 2021 році.
Ще більш вражаючим є відкриття, зроблене в 2020 році. Вчені помітили, що аномалія починає розділятися на дві комірки. Кожна з них має власний центр мінімальної магнітної інтенсивності в межах більшої аномалії.
САА, імовірно, не є новим явищем в історії Землі. Дослідження 2020 року припускає, що подібні аномалії існували ще 11 мільйонів років тому. Ці дані свідчать про циклічність таких явищ.
Вейцзя Куанг, геофізик NASA, надає технічне пояснення: “Локалізоване поле зі зворотною полярністю сильно зростає в регіоні САА, що робить інтенсивність поля дуже слабкою, слабшою, ніж у навколишніх регіонах”. Такі процеси вказують на складну динаміку магнітного поля Землі.
Нещодавнє дослідження 2024 року виявило несподіваний ефект аномалії. САА впливає на формування та поведінку полярних сяйв, які ми спостерігаємо на Землі. Цей зв’язок додає нову перспективу в розуміння атмосферних явищ.
Террі Сабака підкреслює важливість постійного моніторингу: “Незважаючи на те, що САА рухається повільно, вона зазнає певних змін у морфології, тому важливо, щоб ми продовжували спостерігати за нею, продовжуючи місії”. Такі спостереження дозволяють створювати точніші моделі та прогнози.
Поки що неясно, чи може аномалія сигналізувати про більш масштабні зміни. Проте наявні дані не підтверджують гіпотезу, що САА є передвісником перевертання магнітного поля всієї планети. Такі глобальні зрушення відбуваються надзвичайно рідко — раз на сотні тисяч років.
Завдяки постійним дослідженням NASA наше розуміння цього загадкового геомагнітного феномену продовжує поглиблюватись. Це має важливе значення як для фундаментальної науки, так і для практичної космічної діяльності.