Осушення торф’яних лісів заради господарських потреб в Індонезії вплинуло на них сильніше, ніж природні посухи, викликані Ель-Ніньйо. З поглинача, що захоплює понад дев’ять тонн вуглецю на кожен гектар своєї площі, вони стали викидати понад 13 тонн вуглецю з гектара. Так сталося через падіння рівня ґрунтових вод і продуктивності рослин. Такі висновки містить дослідження, опубліковане в журналі Communications Earth & Environment.
У болотистих торф’яних лісах Південно-Східної Азії зосереджені значні запаси вуглецю, які ризикують опинитися в атмосфері через нестійке землекористування. На відміну від боліт у високих широтах, багато з яких залишаються недоторканими, у Південно-Східній Азії було осушено вже близько 65 відсотків таких торфовищ. Крім антропогенного осушення ліси піддаються також посухам і пожежам, які мають циклічний характер через явище Ель-Ніньйо і повторюються кожні кілька років. Дані польових спостережень за потоками парникових газів у регіоні нечисленні, тому вуглецевий баланс місцевих екосистем залишається багато в чому невизначеним.
Учені під керівництвом Такаші Хірано (Takashi Hirano) з Університету Хоккайдо протягом 15 років вимірювали вуглецеві викиди на трьох ділянках торф’яних болотистих лісів в Індонезії – у непорушеному торфовищі, осушеному торфовищі та вигорілому торфовищі. Потоки CO2 вони вимірювали методом вихрової коваріації, а паралельно з цим проводили геоботанічні дослідження – вели облік дерев, рахували їхню біомасу, опади, чисту первинну продукцію та індекс листової поверхні. Також автори збирали метеодані та відмічали рівень ґрунтових вод.
Непорушений ліс у звичайні роки виступав як слабкий поглинач вуглекислого газу – він асимілював 9,52 тонни вуглецю на кожен гектар своєї площі за рік. У роки посух такий ліс ставав активним джерелом емісії і викидав 13,1 тонни вуглецю з гектара на рік. Таке перемикання вчені пояснили падінням рівня ґрунтових вод, яке посилило розкладання торфу і ґрунтове дихання, а також закриттям продихів і ослабленням сонячної радіації димом від пожеж, які почастішали.
Осушений ліс був активним джерелом викидів (щороку по 12,9 тонн вуглецю з гектара) навіть у звичайні роки, у ньому спостерігалося також зниження біомаси та валової продукції через падіння рівня ґрунтових вод. Вигорілий ліс на короткий час у 2009 році став потужним джерелом парникових викидів – з кожного гектара його площі в атмосферу виділялося по 158 тонн вуглецю. Після того як пожежі минули, ліс знову став поглиначем вуглекислого газу, але занадто слабким, щоб компенсувати втрати через одну велику пожежу. Вчені оцінили вплив осушення на місцеві торф’яні ліси як в 1,6 сильніший, ніж вплив природних посух, і як такий же, як і циклічні пожежі.
Осушені болота можуть втрачати вуглець не тільки внаслідок його прямих викидів в атмосферу, але й внаслідок виносу органічної речовини з поверхневим стоком. У дренажних каналах, за допомогою яких осушували болота Південно-Східної Азії, Склалися такі умови, що органіка не просто вимивалася ними до океану, а й окислювалася вже по дорозі туди. Це забезпечило щоденні попутні викиди вуглекислого газу в розмірі 70 міліграмів вуглецю з кожного квадратного метра поверхні.