40 тисяч років тому нечисленні групи анатомічно сучасних людей вижили в Європі завдяки дивовижній пристосовності. Перші відомості про конфлікти між різними групами із застосуванням насильства в Європі з’явилися лише через 20 тисяч років. Ці люди не шукали конфронтації, а вирішували соціальні проблеми, зустрічаючись один з одним, вважають вчені.
Якщо цілі народи почнуть шукати нову батьківщину в інших місцях, то це буде небезпечно. В епоху великого переселення народів, фрагменти якого з’являються і в нинішніх дискусіях, сталося падіння Римської імперії. При цьому сили німецьких військових союзів, які в свій час наступали разом зі своїми родинами, не були переважаючими. Вистачило 80 тисяч варварів, щоб завоювати густонаселену Африку, і лише 120 тисяч остготів встановили в серці Римської імперії, Італії, своє панування.
Але уявлення про завоювання людини розумної (homo sapiens) можна спроектувати на всі часи. Перші групи анатомічно сучасної людини, які переселилися близько 40 тисяч років до н. е. з Близького Сходу в Європу, складалися лише з декількох сотень осіб. Нова праця кельнського дослідницького проекту «Наш шлях у Європу», опублікована в науковому журналі Plos One, навіть приводить до висновку про те, що в період від 40 тисяч до 31 тисячі років до н. е. в Західній і Центральній Європі проживало в середньому лише близько 1 500 осіб. А також до висновку про те, що вони, по всій видимості, усвідомлено відмовилися від того, щоб розбивати один одному голови в боротьбі за ресурси.
З 2009 року дослідники доісторичного часу вивчали археологічні знахідки по всій Європі. Отримані при цьому дані порівнювалися з етнографічними показниками, які дослідники отримали при вивченні мисливців та збирачів, які до XIX і XX-го століття у віддалених регіонах світу зберігали свій спосіб життя і ведення господарства. При цьому з’ясувалося, що середня величина цих груп протягом року становить 42,5 людини.
Що стосується оріньякської культури — культури раннього етапу пізнього палеоліту, вік якої складає 9 000 років, то дослідники з Кельна відзначають деякі коливання. Згідно з даними, верхня межа населення може бути на рівні 3 300, а нижня — 800 осіб. В деяких регіонах, як зазначає Ізабель Шмідт, людина розумна, можливо, на деякий час знову вимирала.
Люди, які 40 тисяч років тому блукали по лісах і трав’янистих степах льодовикової Європи, вже не настільки кардинально відрізнялися від людей теперішнього часу. Так, вони могли спілкуватися за допомогою мови і тим самим удосконалювати свої здібності зі збирання і полювання на великих тварин і обробки туш, що становило основу їх існування. Вони були в змозі проводити складні і стандартні інструменти і знаряддя, мали потяг до художнього відображення і навіть музики і міркували про життя після смерті, що доводять поховання та пов’язані з цим ритуали.
Технічні інновації, такі як клинки, скребки, кістяний інструмент і прикраси вказують на дивовижну рівномірність і культурні нововведення на всьому континенті, так що оріньякську культуру можемо розглядатися, у першу чергу, як європейський феномен, пише дослідник доісторичної епохи Херманн Парцингер в «Історії людства до винаходу письма» (2014). Мабуть, різні групи мисливців і збирачів при схожих кліматичних і природних умовах знаходили схожі рішення повсякденних проблем.
- Косатки знову почали носити на голові мертвих лососів
- Біля розлому Сан-Андреас в штаті Каліфорнія помічений дивний рухомий гейзер
- Стародавні жителі грецького острова Тінос спалили покійників на дубових і оливкових дровах (фото)
Це в довгостроковому плані вдавалося лише деяким регіонам Європи. «Ми змогли визначити лише п’ять регіонів, в яких існували здатні до виживання популяції», — говорить Ізабель Шмідт. На півночі Іспанії, південному заході Франції, Бельгії, в окремих регіонах Чехії і у верхній частині Дунаю навколо Швабського Альби. Групи складалися з приблизно 150 особин. Вони були дуже мобільні, могли долати великі відстані, йшли по шляхах сезонних міграцій тварин.
Зрештою, вони поверталися до своїх стоянок, які вони використовували на протязі довгого часу. Але невеликі групи, які не завжди виживали, шукали засоби для існування на вільних просторах поряд з основними територіями. На подив учених відстань до основних центрів, які вони зберігали, становила близько 200 км. Навіть якщо деякі з цих невеликих груп не виживали, людина розумна за допомогою цієї стратегії могла на тривалий час заселяти великі частини Європи. Гнучкість у своїй пристосовності до різних природних територій була тут виразно великою перевагою.
Дані показали, що конфлікти із застосуванням насильства між різними групами були тут, по всій видимості, рідкістю. Вказівки на них у Європі з’явилися лише через 20 тисяч років.
Вони не шукали конфронтації, а вирішували соціальні проблеми, зустрічаючись один з одним, і знову йшли своєю дорогою. Ця стратегія називається «поділ-злиття». Крім зміни місця стоянок протягом року, безкраї ландшафти різно населені території надавали для цього цілий ряд можливостей.
Те, що в Європі виявився раніше найближчий родич людини розумної, неандерталець, зіграло свою роль у оріньякської культури, археолог вважає малоймовірним. «У нас немає відповідних знахідок на території дослідження».
Якщо ті деякі мисливці і збирачі, які блукали по широких просторах Європи, були пов’язані між собою мережею (ймовірно, з великими отворами), це допускає антропологічні висновки. Ймовірно, колективне, збройне насильство між групами ще не входило в соціальні відносини ранньої людини розумної.
В ході довгих дебатів між послідовниками Томаса Гоббса, які слідом за англійським філософом розглядали війну як неминучого супутника людського існування, і послідовниками Руссо, які слідом за Жан-Жаком Руссо трактував війну як результат культурного розвитку, історик Армін Айх у своїй роботі «Сини Марса» (2015) сформулював нещодавно промову на захист останніх:
Однак Айх зазначає також, що ця теза не обов’язково передає історичну реальність, а пов’язана зі специфічними звичаями — невеликі групи, які блукали по величезним ареалам, не зустрічаючи на своєму шляху родичів, ймовірно, мали лише мало можливостей воювати, і ще менша ймовірність того, що вони залишали за собою видимі сліди цих конфліктів.