Дані з дна озера на Фарерських островах в Північній Атлантиці вказують на те, що люди оселилися там приблизно в 500 році н.е. — приблизно за 350 років до вікінгів, які до недавнього часу вважалися першими їх мешканцями з людського роду.
Фарерські острови – невеликий архіпелаг приблизно на півдорозі між Норвегією та Ісландією, приблизно в 320 кілометрах на північний захід від Шотландії. Високі скелі там домінують над узбережжями, а через сильний вітер і похмуру погоду скелястий ландшафт в основному є тундрою.
Немає жодних доказів того, що там коли-небудь жили корінні народи, що робить ці острови однією з небагатьох земель планети, які заселили в історичні часи. Минулі археологічні розкопки показали, що вікінги-мореплавці вперше досягли їх близько 850 року нашої ери, незабаром після того, як вони розробили технологію плавання на великі відстані. Ці острови, можливо, послужили відправною точкою для поселення вікінгів в Ісландії в 874 році та їх короткої колонізації Гренландії близько 980 року.
Дослідження, проведене дослідниками з Колумбійського університету, показало, що домашні вівці раптово з’явилися на островах близько 500 року нашої ери, задовго до приходу вікінгів. Раніше на островах не було ніяких ссавців, ні домашніх, ні будь-яких інших. Вівці могли прибути лише з людьми. Це дослідження – не перше свідчення того, що хтось побував на Фарерських островах раніше вікінгів, але ці знахідки змінюють погляд на проблему і дають явні докази цієї точки зору.
Автори дослідження використовували не археологічний підхід. Вони досліджували озеро поблизу села Ейді, місця стародавнього поселення вікінгів на острові Ейстурой. Тут вони опускали на дно зважені відкриті трубки для збору опадів – опади випадали з року в рік і накопичувалися протягом тисячоліть, формуючи шари. Керни були взяті з шарів опадів до глибини приблизно 2,7 метра, зафіксувавши близько 10 000 років історії навколишнього середовища. Вчені почали з того, що сподівалися краще зрозуміти клімат приблизно в часи приходу вікінгів, але прийшли до несподіваного висновку.
Починаючи з глибини 51 сантиметр у відкладах, вони виявили ознаки того, що раптово з’явилася велика кількість овець, швидше за все, десь між 492 і 512 роками, але, можливо, вже в 370 році. Характерні ознаки: ідентифіковані фрагменти ДНК овець і два відмінних типи ліпідів, що виробляються в травній системі овець — так звані фекальні біомаркери. Шар попелу, відкладеного відомим виверженням ісландського вулкана в 877 році, допоміг їм надійно датувати послідовність осадів.