Як пов’язані між собою «катастрофа бронзового століття», арабські завоювання, підкорення Дикого Заходу в США в XIX столітті? Як сейсмічна активність на Землі впливала на історію нашої цивілізації? Чи загрожує нам в найближчому майбутньому вулканічний колапс?
Криза — це форма еволюції будь-якої системи. Людська цивілізація так влаштована, що раптові зовнішні шоки спочатку приводили до важких або навіть катастрофічних наслідків, але їх подолання давало людям можливість не тільки вижити, але і більш продуктивно розвиватися. Особливо це стосується того, як на долі людства позначилися великомасштабні стихійні лиха. Наприклад, виверження супервулканів.
Проте в науковому середовищі до цих пір не прийшли до єдиної думки про вплив вулканічної активності на клімат і, відповідно, на людську цивілізацію.
Найбільш запеклі суперечки вчені ведуть про наслідки виверження вулкана Тоба на Суматрі, яке сталося приблизно 75 тисяч років тому. Величезний шар вулканічних опадів накрив Південно-Східну Азію, територію Китаю і Індії, його сліди знайшли навіть в Африці. Одні дослідники впевнені, що це ледь не згубило все людство. Згідно теорії «пляшкового горлечка», чисельність африканської популяції людей в цей час скоротилося в десять разів: зі ста тисяч до десяти тисяч. Вважається, що саме в цей час людина вийшла за межі Африки.
- Виверження вулкана може через 25 років знищити «Неаполь Сходу»
- Таємничий гул з дна океану і далі лякає жителів Арктики (продовження)
Інші вчені вважають, що не можна перебільшувати вагу наслідків виверження Тоби. Є непрямі свідчення, що в Східній Азії люди жили як до катастрофи на Суматрі, так і після неї. За розрахунками різних дослідників, на планеті тоді похолодало «всього» в межах від півтора до трьох градусів, і виною тому не стільки вулканічна активність, скільки наступ чергового льодовикового періоду. І хоча суперечки про це досі тривають, в будь-якому випадку після виверження Тоби вижили тільки ті представники людської популяції, які змогли пристосуватися до умов вулканічної зими.
Про найбільшу геологічну та політичну катастрофу стародавнього світу до сих пір мало що відомо. В середині першого тисячоліття до нашої ери в Східному Середземномор’ї домінувала крито-мінойська цивілізація, яка контролювала торгівлю і морські комунікації в регіоні. Судячи з археологічних даних, це було досить розвинене суспільство бронзового століття — мінойці вміли будувати не тільки великі кораблі, але і багатоповерхові кам’яні будинки з каналізацією та водопроводом.
Все змінилося приблизно в 1628 році до нашої ери, коли острів Стронгіле (в перекладі «Круглий») в Егейському морі розірвало на частини колосальним вулканічним вибухом. За деякими сучасними оцінками, потужність виверження була порівнянна з 200 тисячами атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Після викиду попелу, лави і газів вулкан обрушився в море, залишивши після себе глибоководну кальдеру, оточену кільцем островів цього архіпелагу Санторіні (Тіра). Багатометрова хвиля цунамі вдарила по густонаселеному північному узбережжю Криту. Хмара вулканічного попелу накрила не тільки басейн Егейського моря, але і досягла Єгипту і Малої Азії.
Крито-мінойська цивілізація після цього так і не оговталася. Невдовзі у Східному Середземномор’ї і на Близькому Сході сталася катастрофа бронзового століття — важкий і болісний перехід від епохи бронзи до залізного віку. Регіон пережив навалу «народів моря», про чиє походження до цих пір сперечаються історики. Крім Криту, втратив своє колишнє значення Стародавній Єгипет, загинула Хеттская держава, були зруйновані раніше процвітаючі прибережні середземноморські міста Угарит в Сирії і Мікени на Пелопоннесі. В історії Стародавньої Греції настали «темні століття», попередники майбутнього розквіту еллінської античності. Після «катастрофи бронзового століття» колись велика цивілізація регіону була переможена, але не розчавлена. Народи, які вижили після краху колишнього укладу життя, пройшовши через тяжку кризу і складну трансформацію, поклали початок епохи залізного віку.
В першій половині VI століття Візантія була на піку своєї могутності. Імператор Юстиніан I, під чиєю владою перебували Єгипет, Мала Азія, Палестина і Сирія, був сповнений амбітних планів — йому вдалося відвоювати у варварів Італію, південну Іспанію і майже всю Північну Африку. У грудні 537 року в Константинополі урочисто освятили тільки що побудований за наказом Юстиніана величний собор Святої Софії. Здавалося, ще трохи, і колишня Римська імперія відродиться з попелу, повернувши собі колишню велич.
Але цього не сталося — і не останню роль в цьому, швидше за все, зіграли кліматичні зміни. Письмові джерела фіксують різке похолодання в Північній півкулі в 535-536 роках. Наприклад, в «Церковній історії» Івана Ефеського зазначається: «Сонце потемніло, а його темрява тривала протягом 18 місяців. Кожен день воно світило лише за чотири години, але це світло було лише слабкою тінню. Всі думали, що Сонце більше ніколи не засяє в повну силу». Через кілька років — нова біда: імперію вразила спустошлива епідемія бубонної чуми, яка увійшла в історію як юстиніанова чума. В одному тільки Константинополі загинула майже половина населення, і ще кілька мільйонів людей хвороба викосила на Близькому Сході і в Північній Африці.
Зміни клімату (наприклад, опустелювання степів) привели в рух кочові орди аварів, що прийшли з Азії. Їх натиск на слов’янські та германські племена в Східній і Центральній Європі змусила тих посилити тиск на Константинополь. Через кілька десятиліть з аравійських пустель в східні провінції ослаблій імперії вторглися араби, назавжди змінивши баланс сил в цьому регіоні. І хоча їм так і не вдалося взяти столицю Візантії (облога Константинополя в 674-678 року і 717-718 роках), але з того часу Східна Римська імперія невблаганно приходила в занепад.
Чимало вчених на підставі непрямих даних вважають, що юстиніанова чума була прямо пов’язана з похолоданням 535-536 років, викликаними виверженням великого вулкана в Південно-Східній Азії. Основний «підозрюваний» — сусід Тоби, вулкан Кракатау, відомий за катастрофічним вибухом 1883 року.
Смуту початку XVII століття на Московії багато хто називають першою громадянською війною в російській історії, викликаної плачевними результатами правління Івана Грозного. Але безпосередній її причиною став Великий голод 1601-1603 років, що забрав життя сотень тисяч московитів. Йому передували небувалі досі природні катаклізми — влітку 1601 року протягом десяти тижнів безперервно лили проливні дощі, 28 липня в Москві вдарили перші морози, а 15 серпня Москва-річка вкрилася льодом. Те ж саме повторилося на наступний рік: за свідченням сучасників, «на Москві серед літа випав великий сніг і мороз був, у санях їздили». На санях їздили і в Константинополі — по замерзлому Чорному морі.
Що ж це за аномалія сталося з погодою на Московії на самому початку XVII століття? Одні вчені пояснюють ці стихійні лиха природними коливаннями клімату, викликані проходженням піку Малого льодовикового періоду. Але не так давно на підставі непрямих наукових свідоцтв з’явилася гіпотеза про зв’язок природних аномалій на Московії в 1601-1603 роках з вибухом південноамериканського вулкана Уайнапутіна (територія сучасного Перу), що стався 19 лютого 1600 року. Ця катастрофа вважається найбільшим вулканічним виверженням за всю історію Південної Америки.
Вулкани Малайського архіпелагу «радували» жителів Північної півкулі й у відносно недавньому минулому. Виверження вулкана Тамбора на індонезійському острові Сумбава в квітні 1815 року — одне з найпотужніших в історичний період людської цивілізації. Попіл накрив майже весь басейн Яванського і Флореського морів, дійшовши до островів Ява, Калімантану і Сулавесі, а гуркіт від вибухів було чути по всьому Малайському архіпелагу. Інтенсивне насичення атмосфери Землі вулканічним попелом співпало з другою фазою періоду мінімальної сонячної активності (мінімумом Дальтона 1790-1830 років). Сумарний ефект цих двох факторів призвів до короткочасного зниження середньорічної температури Землі в діапазоні від одного до двох градусів. Але катастрофа на Тамборі примітна не стільки своїм масштабом, скільки наслідками для розвитку людства, які почали проявлятися через кілька місяців.
1816 рік вважається найхолоднішим за попередні 500 років і увійшов в історію під назвою «рік без літа». Природні катаклізми, подібні тим, що зазнала Московія на початку XVII століття, цього разу вразили Північну Америку і Європу. Північно-східні штати США навесні охопили безперервні дощі з градом, а влітку — заморозки. В Англії сніг випав в червні і в серпні, в Німеччині сталася руйнівна повінь на Рейні, вийшли з берегів і інші раніше спокійніші річки. Неврожай і масовий голод змусив десятки тисяч європейців (в основному ірландців) кинути все і емігрувати в Америку. У самих США багато фермерів Нової Англії, розорені загибеллю хліба і падежем худоби, рушили підкорювати Середній Захід.
Деякі дослідники вважають, що лиха, позбавлення і страждання, викликані виверженням вулкана Тамбора, сприяли впровадженню багатьох нововведень, які назавжди змінили нашу цивілізацію. Масове зубожіння громадян змусило європейські уряди вперше задуматися про механізми соціальної допомоги населенню. Німецький вчений Юстус фон Лібіх, який пережив у дитинстві голодний «рік без літа», згодом обґрунтував застосування мінеральних добрив у сільському господарстві, ставши одним із засновників агрохімії.
У першій половині XIX століття по Європі, Росії та Америці прокотились кілька хвиль епідемії холери. Ця страшна хвороба прийшла з Індії, де різка зміна засухи і мусонних дощів після виверження Тамбори сприяла мутації холерного вібріона. Коли влада з’ясувала, що найчастіше холера поширюється через масову антисанітарію в містах, вони зайнялися облаштуванням каналізації і водопроводу. Найбільш радикально до цього підійшли у Франції при Наполеоні III, за ініціативою префекта столичного департаменту барона Османа, знесли майже весь середньовічний Париж, спорудивши на його місці широкі бульвари і квартали нових сучасних будинків.
Є підстави сподіватися, що зараз нашій цивілізації не загрожують ніякі катастрофічні сейсмічні катаклізми. Ймовірність виверження сплячого Йеллоустонського супервулкана в США, про який часто люблять говорити конспірологи, в осяжній історичній перспективі надзвичайно мала. З останніх великих вивержень найнеприємнішим за наслідками для людства був вибух філіппінського вулкана Пінатубо в 1991 році. Він призвів до незначного падіння середньорічної температури на Землі і короткочасного зниження рівня озону в атмосфері. У будь-якому разі, якщо в найближчому майбутньому Землю і очікують якісь кліматичні зміни, то вони навряд чи будуть мати відношення до глобальної вулканічної активності.