Якби не вплив Юпітера, то між ним і Марсом могла б з’явитися ще одна велика планета. Можливо, це була б суперземля — світ, якого дуже не вистачає в Сонячній системі. Однак моделювання показало, що її поява загрожувала б дестабілізацією орбіт більшості сусідніх планет, а Земля виявилася б викинута далеко від Сонця.
©NASA
Сьогодні, коли в далекому космосі виявлено безліч планетних систем, наша Сонячна здається особливо незвичайною. У ній присутня група компактних кам’янистих планет, таких як Марс або Венера, і газові гіганти — крижаний Нептун, окільцьований Юпітер та інші. Але ось широко поширених в інших зірок планет проміжних класів — суперземель і міні-нептунів — в цій картині явно не вистачає.
Такі світи в кілька разів більше Землі і вважаються особливо цікавими, в тому числі з точки зору потенційної населеності. Здавалося б, і підходяще для подібної планети місце є — велика порожнеча між орбітами Марса і Юпітера. Зараз там знаходиться лише головний пояс астероїдів, залишки не сформованої планети.
Моделювання, проведене астрономами з Каліфорнійського університету в Ріверсайді, показало, що було б з Сонячною системою, якби між Юпітером і Марсом існувала ще одна планета з класу суперземель. Як виявилося, нам дуже пощастило, що її там немає. Стаття про це опублікована в The Planetary Science Journal.
- Симулятор НАСА показав наявність метану і еволюцію води на Марсі
- Шанс на руйнівну сонячну бурю становить 12% кожні 10 років
- Телескоп SKA в Австралії буде передавати дані швидше інтернету
Стівен Кейн (Stephen Kane) і його колеги виявили, що така планета може залишатися стабільною, лише перебуваючи на орбіті, строго рівній трьом астрономічним одиницям — середнім радіусам орбіти Землі. Марс розташований трохи менше ніж в 1,5 астрономічної одиниці від Сонця, Юпітер — в 5,2 астрономічної одиниці. Суперземля, що знаходиться практично в будь-якому іншому місці цього проміжку, виявилася б згубною для всієї Сонячної системи.
Вчені показали, що якби масивна планета оберталася на відстані від 3,1 до 4,0 астрономічної одиниці, вона дестабілізувала б орбіту Меркурія, а від 2,0 до 2,7 астрономічної одиниці — ще й Марса. Масивні Сатурн і Юпітер мало б постраждали, проте розташовані за ними Уран і Нептун теж «злетіли» б зі своїх орбіт і врешті-решт виявилися викинутими за межі Сонячної системи. Гірше того, така ж доля чекала б планети внутрішніх областей, від Меркурія до Марса, включаючи Землю.
Подібна картина змушує з ще більшою повагою поглянути на гігантський Юпітер. І без того відомо, яку важливу роль відіграє ця планета в історії життя на Землі. Завдяки своїй потужній гравітації Юпітер перехоплює більшу частину комет і астероїдів, захищаючи внутрішню Сонячну систему від занадто інтенсивних бомбардувань. Але, схоже, цим його вплив на нас не обмежується.
Вважається, що саме тяжіння величезного Юпітера дестабілізувало процеси, що відбувалися на орбіті між ним і Марсом. Він поглинув левову частку речовини, що знаходилася там і не дозволив з’явитися ще одній планеті, яка, як виявилося, могла б влаштувати справжній хаос у всій Сонячній системі. В результаті в поясі астероїдів залишилося зовсім небагато матерії (соті частки відсотка від маси Землі), зате орбіта нашої планети була стабільною, і незабаром на ній виникло життя.